Львівські сутяжники: геть інвалідів!

На вулиці Гребінки, у житловому будинку діє невеличкий благодійний центр для неповносправних людей, хворих на  аутизм. Це невеличка спільнота (щонайбільше на вісім чоловік), куди батьки можуть на день приводити своїх уже повнолітніх дітей. Є задумка в перпективі перетворити центр на постійні місця самостійного проживання людей з особливими потребами. Наразі ж сюди члени спільноти приходять удень — спілкуватися, малювати, ліпити з глини, грати в розвивальні ігри, виконувати фізичні вправи, виходити в магазин за покупками, прибирати. Максимально інтегруватися у суспільство. Адже що робити з неповносправними дорослими дітьми, у наших реаліях незрозуміло. Як відповідають на різноманітних спецкомісіях: «Робіть, що хочете»! Центр навмисне розташований не десь на околиці, а в середмісті, аби ці люди відчували життя, яке вирує довкола. Життя ці нещасні таки відчули сповна: мешканець із квартири поверхом вище виявив категоричну невдоволеність сусідством з інвалідами, влаштовував спільноті не одну сварку і накликав туди ревізорів.

У нашому суспільстві панує тотальне несприйняття інвалідів, — сказала мені якось незряча жінка, між іншим, відома громадська діячка, коли навіть у високих чиновницьких кабінетах державні мужі відсідали від неї. Відкриття нічліжки для безпритульних мешканці мікрорайону зустрічали протестами, організацію соціального гуртожитку для вихідців з «Оселі» майбутні сусіди так само сприйняли вороже. Одного незрячого хлопчика директор Львівської школи-інтернату для сліпих категорично виганяла з навчального закладу, бо дитина була «з важких»

Перші кроки

Пані Катерина Островська, за фахом програміст, — мати дитини-інваліда. У хлопця епілепсія, аутизм, елементи ДЦП. «Ми з чоловіком ніколи особливо не сподівалися на допомогу держави, єдине, що собі постановили, — намагатимемось зробити все, аби син став максимально повноцінним членом суспільства, — каже жінка. — А на початку 90-х років, самі розумієте, як це було важко, про це тоді навіть не йшлося. Окрім мізерної фінансової допомоги, не було нічого: ні змоги навчатися для такої дитини, ні можливості розвитку, ні спілкування з однолітками». Так пані Катерина організувала першу в Україні дошкільну групу для дітей з особливими потребами у дитсадку № 165. Тепер ця група досі там успішно функціонує. Наступним етапом стала шкільна програма.

«У нас є національний експеримент із залучення дітей з аутизмом до школи, і я — науковий керівник цього державного проекту. Тепер ми працюємо над створенням, так би мовити, індивідуального маршруту для дитини з аутизмом у школі, — розповідає пані Катерина. Вона отримала другу освіту психолога і навіть захистила в тій галузі докторську дисертацію, аби повністю розуміти, з чим має справу. — Ми ніколи не ставили собі за мету відкриття великого центру, такого, як, скажімо, «Джерело». Бо зрозуміли, що є відсоток дітей, які потребують камерного підходу, яким важко у великій спільноті, які бояться шуму. Це, зокрема, діти з аутизмом, з епілепсією. Тому ми завжди йшли маленькими кроками. Ось тепер  півроку, як ми відкрили центр для дорослих від міжнародного товариства «Справа Кольпінга».

Спільнота

«Справу Кольпінга» в Україну привезли католицькі монахи-місіонери, і сам Кольпінг був ченцем, якого після смерті канонізували за добрі діла, — розповідає пані Катерина. Сьогодні по Україні є 24 філії товариства, головна — у Чернівцях. Спільнота має гасло: «Допомога у взаємодопомозі». А принцип: намагатися дати собі раду в будь-яких умовах — криза, брак державної підтримки. Головне — аби люди активізувалися довкола вирішення своїх проблем. Помешкання для львівського центру купили німецькі партнери, гранти допомагають реалізовувати ідеї, працювати з неповносправними допомагають волонтери. Нині Катерина Островська навіть працює в експертних групах щодо підготовки Закону про аутизм — мова про реалізацію комплексної системи допомоги хворим на аутизм.

До нашої розмови долучається Святослав, він заламіновував і розвішував малюнки своїх товаришів, але йому теж хотілося поспілкуватися з журналістом. Святослав — член спільноти і заступник керівника центру. Йому 37 років, проте виглядає він значно молодше. Чоловік поводиться дуже ґречно, навіть цілує руку при знайомстві, і каже, що ніколи нікому не дасть образити жодну жінку. На запитання, чим він тут займається, Святослав відказує: «Роблю все, що мене попросять». І ще каже, що дуже всім задоволений. На прощання Святослав читає напам’ять вірш Шевченка — підготував до Шевченківських днів.

Присутність цих обділених долею людей у житловому будинку категорично не влаштовує сусіда. Поверхом вище, в іншому крилі будинку (у помешканні, що взагалі не прилягає до квартири благодійного центру), живе Савлук Валерій Анатолійович, який написав силу-силенну різних скарг на існування центру в усі можливі установи. Тож останні два місяці спільнота знедолених не має спокою від ревізорів. Санепідемстанція, МНС, податкова, райадміністрація, обласні та міські управління соціального захисту, охорони здоров’я, економічної політики, освіти та науки, навіть прокуратура та відділ боротьби з економічними злочинами МВС — гості приходять звідусіль, дехто встиг навідатися уже й по другому колу. “Почалося все зі сварки під час проведення ремонтних робіт, — пригадує пані Катерина. — Ми нічого тут не переплановували, робили лише санітарний ремонт. Раптом — грюкіт у двері, вбігає якийсь чоловік, махає посвідченням, кричить, що він міліція і що ми тут робимо, бігає по всіх кімнатах. Я доволі різко виставила його за двері. Потім прибігла ще його дружина, і з годину вони верещали під дверима, що «ми вас, уродів, звідси виселимо». Це був десь серпень. Спершу мені здавалося, що це побутовий конфлікт і не варто на нього зважати. Пізніше ми встановлювали під будинком знак паркомісця для інваліда — Комітет доступності нам дозволив. Наш сусід знову прибіг із претензіями, образами і погрозами «Я вам покажу!».

Хворі заважають здоровим!

Уже незабаром у спільноту почали навідуватися різні служби. Претензій службовці загалом не мають, усе розуміють, але реагувати змушені. «Перша заява мала приблизно такий зміст: у такій-то квартирі здійснюється незрозуміла підприємницька діяльність, чути неординарні зойки, ходять підозрілі люди, не схожі на інвалідів; прошу з’ясувати і, в разі порушення законодавства, притягнути до відповідальності, — розповідає Катерина Островська. — Коли служби відповіли йому, що ми законна організація, яка не провадить ні підприємницьку, ні заборонену діяльність, наш сусід настрочив заяви по другому колу. Ключова фраза: «Хочу зауважити, що вхід у «Амбулаторію аутизму» здійснюється через парадний вхід у наш під’їзд, що призводить до зустрічей мешканців будинку та їхніх дітей з особами зі спектром аутичних порушень». Також звинуватив «Справу Кольпінга» у захопленні приміщень. Розумієте, що мене найбільше болить: часто виступаючи меценатами, виконуючи функції держави, будучи сподвижниками справи розвитку неповносправних, ми ще й мусимо перед усіма виправдовуватися, пояснювати всім, що ми не злочинці…» Ситуація справді до болю схожа на політику фашистської Німеччини стосовно інвалідів.

Валерій Анатолійович говорити на диктофон відмовився, проте кількома словами з ним вдалося перекинутися. Позиції, викладеної у другій серії скарг, мешканець дотримується. Каже, це неприпустимо, аби розумово відсталі перетиналися зі здоровими людьми. Аргументує це, наприклад, так: у спільноті є дорослі чоловіки, які в силу своїх хвороб можуть становити загрозу для дівчаток, що мешкають у тому будинку. І обіцяє зробити все, аби виселити неповносправних геть. Адвокат сутяжника Микола Степанков обґрунтовував позицію більш зважено. «Ми не висуваємо ніяких претензій. Ми хочемо знати одну просту річ — наскільки законна діяльність такої організації, як лабораторія аутизму в квартирі житлового будинку в центрі міста Львова. Більше ми нічого не хочемо, — чемно пояснює адвокат. — Ми не маємо претензій до інвалідів і до хворих людей, ми співчуваємо від усього серця, але… Наскільки би Вам і Вашим дітям було би приємно, якби я почав робити щось у сусідній квартирі, і Вам це не те щоби перешкоджало, але там є маленькі діти і вони дивляться на тих аутистів… Чому наша держава, наша міськрада вирішила, що хай вони собі будуть у центрі Львова? Чому не виділила якогось окремого приміщення з окремим входом? Розумієте, це квартира. Що там робиться, ніхто не знає. Доступу туди не надають абсолютно ніякого. Тому ми тепер цікавимося у державних органів, наскільки це є законним? От дали дозвіл, а сусідів не запитали! Нам дають відписки: «Просимо з розумінням поставитися», і що це благодійний проект. Ось особисто від себе: у мене маленька дитина, і я би хотів зробити усе можливе, аби моя дитина ніколи в житті лицем до лиця не стикалася з покійниками чи, наприклад, із різними людьми, що мають різні вади. А те, що вони починають розказувати, що ми такі-сякі — то не правда». Також пан адвокат зазначив, що, можливо, подаватимуть до суду, але з іншого приводу — буцімто через те, що керівник центру пані Островська неґречно і навіть агресивно поводилася з його клієнтом. Цікаво, що в Чернівцях була схожа ситуація «Справи Кольпінга» з сусідами, і адвокат Степанков не забув згадати її як приклад.

Ірина ЮЗИК

Коментар

   Начальник управління соціального захисту ЛМР Наталя ФЕДОРОВИЧ: «Якщо сприймати буквально, то ситуація не є типова, бо ми не так багато маємо випадків, коли такі центри створюються у житлових будинках. Зазвичай, усі попередні центри створювалися в окремих будівлях. Можу висловити власне припущення, чому виникла конфліктна ситуація на вул. Гребінки. Це неготовність нашого суспільства бути громадянським суспільством. Якщо в будинку проживають одні мешканці, то хто сказав, що інші, хворі, не мають права там проживати? Я вважаю, що треба схилити низько голови перед людьми, які знайшли можливість залучити небюджетні фінансові ресурси для такої справи. Досі держава зовсім не виділяла коштів для адаптації людей з аутизмом у суспільстві, а ці люди взяли на себе таку непросту місію. Ми не бачимо жодних підстав, аби цей центр, який, по суті, є формою спільного проживання людей з особливими потребами, не функціонував на вул. Гребінки. А вихід із конфліктної ситуації лише один: толерантність і порозуміння».

http://ratusha.lviv.ua/index.php?dn=news&to=art&id=3333

Опубліковано у Аутизм. Додати до закладок постійне посилання.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься.