Інклюзія в Україні

18.05.2018  17.30-18.00 в рамках ОНЛАЙН-МАРАФОНу   Реєстрація на вебінари 

Аудіторія: учителі, вихователі, батьки дітей з особливими потребами, керівники закладів загальної середньої освіти

Спікер: Самсонова Лариса Станіславівна — генеральний директор директорату інклюзивної та позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України. Має великий практичний досвід реалізації соціальних програм для дітей та молоді з інвалідністю, у створенні та управлінні проектами, аналізі законодавства

Тема: «Як подолати бар’єри на шляху отримання якісної освіти та соціалізації всіх учнів?»
(особливості роботи з батьками в інклюзивному класі; як створити універсальне освітнє середовище)

 hands-2082x1171

Як працює інклюзія в інших країнах та чого бракує Україні? Про це говорили під час освітнього хакатону “EduHack: Інклюзія. Як зробити школу приязною для всіх?”, організованого Центром інноваційної освіти “Pro.svit“.

Марина Гончаренко, співзасновниця Impact Hub Odessa, засновниця Лабораторія Освітніх Змін/Education Transformation Lab

Марина_Гончаренко

Фото: FB/Maryna Goncharenko

Норвегія

У 2015 році я навчалася в Львівській бізнес-школі, і в мене було стажування в Норвегії за темою інклюзивної освіти. У Норвегії усі школи інклюзивні. Для мене це було незрозуміло. Це як – немає спеціальних шкіл? А якщо дитина з важкими порушеннями?

В Ослен Сколе вся будівля архітектурно підлаштована під потреби людей з інвалідністю. Як мені розказала директорка, у Норвегії інклюзія в середній освіті працює за замовчуванням. Зазвичай дитина іде в школу за місцем проживання, і якщо вона має особливі освітні потреби, то вимагає від адміністрації школи, щоб та облаштувала необхідні умови для навчання.

Ця школа – одна з небагатьох в Осло, яка має інтегрований компонент. Тобто є окрема будівля для класів дітей з особливими освітніми потребами. Вони мають можливість на перерви і деякі уроки ходити в загальну школу. Це перехідний етап інклюзії. Саме до цієї школи потрапляють діти з дуже важкими порушеннями, і їх можна гармонійно включити в навчальний процес, надаючи водночас усю необхідну підтримку.

Я була на уроках у класі, де вчаться діти з різними типами порушень. У класі всі місця індивідуальні. Усього було 7 дітей і 11 дорослих. Це і вчитель, і асистент вчителя, і асистент для кожної дитини. Фронтальна робота з класом тривала 10 хвилин – який сьогодні день, яка пора року. Потім кожна дитина зі своїм асистентом працювала за індивідуальною програмою. Справа вчителя – координувати ці програми і стежити за їх виконанням.

У класі була дівчинка Мона, історію якої мені розповіла заступниця директора. Це історія про те, як може працювати інклюзія. Ця дівчина пішла до 1 класу, і десь під кінець 3-го стало зрозуміло, що вона не встигає за всіма, що в неї є особливі освітні потреби. Коли адміністрація запропонувала батькам перевести дівчину до цього класу, вони не погоджувалися. Аргументи, якими їх переконали: те, що дівчині психологічно було комфортніше в класі з дітьми, які були з нею на одному рівні. У неї вже були ознаки депресії, бо вона розуміла, що відрізняється. У цьому класі Мона була однією з лідерок, на багато предметів ходила в загальну школу. Це дуже гнучка модель.

Фото надане організаторами хакатону

Друга історія з цієї школи – про хлопчика Єспера. У школі в нього було реабілітаційне ліжко. Він не міг ані стояти, ані сидіти, навіть голову не дуже тримав. У наших реаліях дитина в такому стані взагалі б не потрапила до школи. Обладнання, яке допомагає йому в пристосуванні до середовища, надає місцева влада на замовлення. У кожній школі за замовченням не стоять реабілітаційні ліжка. Ні. Є дитина з певними потребами – це обладнання привозять, а коли воно вже не потрібне – віддають в інший заклад чи клас.

У Норвегії я не побачила жодної фантастики в організації інклюзивного середовища. Так, мають бути ресурси. Але має бути грамотна організація і розподіл цих ресурсів. А з точки зору супер-технологій чи фантастично-вишуканих речей – ні, це просто повсякденні процеси.

Фінляндія та Естонія

Нещодавно в межах проекту EdCamp ЕдМандри їздила у Фінляндію. Одна з ключових ознак фінської системи – майже всі школи державні і однаково добрі. Батьки мусять повести дитину в школу в тій громаді, де вони живуть.

Коли ми потрапили в школу Opinmaki School у Хельсінкі, одне з перших, що я побачила, – хлопчик з характерною поведінкою, який тікав від тьютора. Мені найбільше сподобалося те, що на це ніхто не звертав увагу. Тобто включення дітей є природним.

На початку 90-х у Фінляндії закрили або реформували майже всі спеціальні навчальні заклади. На всю країну є лише кілька шкіл для дітей, позбавлених зору – тому що там є спеціальне обладнання, яке допомагає їм адаптуватися, і дві спеціалізовані школи в Хельсінкі.

У кожній загальноосвітній школі є інклюзивні та інтегровані класи. Інклюзивні – в яких дитина з особливими освітніми потребами навчається з асистентом, інтегровані – де вчаться тільки діти з особливими освітніми потребами, але беруть участь в інших активностях у школі.

Що мене вразило, коли директорка розповідала про супровід? Вона взагалі не говорила про діагнози. У фінській системі є три типи підтримки дитини, яка не встигає: базовий (якщо дитина пропустила багато занять, і їй треба наздогнати); середній (якщо в дитини є якісь логопедичні порушення і вона потребує тривалого супроводу); інтенсивний – якщо має хронічні захворювання, порушення, що мають системний характер).

Але кілька разів директорка наголошувала, що діагноз значення не має, вони дивляться на дитину, а не на діагноз. Усі тестування мають на меті виявити труднощі, а не приклеїти ярличок.

Ми запитали, хто ухвалює рішення, чи дитина має іти до інтегрованого або інклюзивного класу? Директорка каже: “Як хто? Ми і батьки”. “А як же комісії?” – “А навіщо? Якщо ми розуміємо, що нам це треба, то проконсультуємось з медиком, який веде цю дитину”.

Після Фінляндії у нас було кілька днів в Естонії. Естонія набагато ближча до нас, ніж Фінляндія. Вона мені сподобалася тим, що це перехідний етап від наших реалій до космічного інклюзивного простору Норвегії чи Фінляндії. З кінця 90-х років у країні триває реформування спеціальних навчальних закладів. З них роблять або інклюзивно-ресурсні центри, або звичайні школи.

Учитель школи, в якій ми були, сказав: “Ми всі розуміємо, що інклюзія – це тренд. Але ми ще на півшляху”. Це для мене було про те, що ми зараз намагаємось подолати за кілька років той шлях, яким Норвегія, Фінляндія, Німеччина йдуть десь з 60-х років, і Естонія, Латвія, Литва, Польща – з 90-х. І більшість проблем, які ми маємо, саме через стрибок крізь полум’я.

Чого бракує Україні для розбудови справді інклюзивної освіти

Довіра та діалог. Ми не вміємо розмовляти один з одним. Я не знаю, як в інших містах, а в Одесі багато конфліктів через відкриття інклюзивних класів відбувалося саме тому, що ані директор, ані вчитель інклюзивного класу не пояснили батькам, чому цей клас такий.

З власного досвіду хочу сказати, що коли починаєш говорити спокійно, дуже багато проблем вирішуються.

Широке суспільне розуміння інклюзії. Що інклюзія – це не коли ми зігнали дітей в один окремий загончик. Це розумне пристосування кожного та кожної.

Розуміння інклюзивних технологій. Тобто – як саме це робиться. Інклюзивні технології – це три складові: доступ дітей до школи (тобто архітектурна та інша доступність), розумне пристосування в класі та зміна педагогіки. Вчителі часто запитують: “Я пояснюю матеріал, і якщо він не встигає, всі інші страждають”. То, можливо, потрібно відходити від фронтальної роботи з класом і застосовувати інші форми роботи?

Уляна Пчьолкіна, представниця Всеукраїнської громадської організації “Група активної реабілітації”

Фото надано організаторамти хакатону

Коли мені був 21 рік, я потрапила в ДТП і через травму хребта втратила можливість ходити. Два роки по тому я потрапила в табір активної реабілітації. Там я зрозуміла, насамперед, що я – не інвалід першої групи. Що я – Уляна, людина, в мене є такі самі права і обов’язки перед суспільством, як у всіх інших. Я не відокремлюю себе від суспільства, і мій інвалідний візок не визначає мене як особистість. Це лише засіб пересування.

Інвалідність – це виключно соціальний статус, який регулює твої відносини з державою. Так само – в освітньому процесі. Ми маємо розуміти, що в певної нозології є певні особливості, і ми коригуємо під них програму. І це не є проблемою людини.

Інвалідність – це бар’єри в суспільстві. Наприклад, зараз у мене немає інвалідності. Я просто стою перед вами і не маю перешкод. Але на вході, де сходинки, виникає моя інвалідність.

Інклюзивне навчання – це можливість для дитини від малечку навчатись на рівних зі всіма іншими. Зараз ми бачимо переважно дітей, інтегрованих у навчальний процес – коли дитина в 11 років іде в перший клас, тому що її оцінюють за розумовими здібностями.

За стереотипами людей з інвалідністю часто сприймають як “а що там вона розуміє, у неї ж інвалідність”. Насправді дитина розуміє, що в 11 років вона в першому класі. І це неприємно, навіть якщо людина має якісь ментальні порушення або затримку психічного розвитку.

Інклюзія говорить зовсім інше: діти мають іти в школу в один вік, але в кожної має бути скорегована програма, і дитина не має відчувати себе виключеною. Інклюзивна освіта виключає будь-яку дискримінацію дітей. Вона забезпечує однакове до всіх ставлення і створює умови для дітей з особливими освітніми потребами.

Завдання науковців, вчителів – розробити таку програму, щоб дитина її сприймала на рівні зі своїми однолітками.

Переважна більшість шкіл архітектурно недоступна. Але децентралізація дала нам можливість багато чого робити. Та люди не знають, з чого починати. Часом натрапляю на відповідь, яка мене вводить у ступор: “Навіщо нам архітектурна доступність? У нас немає дітей на візках”.

Найбільша проблема – коли директори шкіл вмовляють батьків віддавати дитину в спеціалізовані інтернати. Хоча вони не мають інтелектуальних порушень, лише порушення опорно-рухового апарату.

Батьки часто бояться віддавати дитину в звичайну школу: мою дитину будуть ображати, її не будуть розуміти, вона не встигне за програмою. Інша сторона – батьки дітей, які розвиваються типово, не хочуть, щоб з ними вчилися діти з особливими освітніми потребами: у нього інший колір шкіри – навіщо це?; моя дитина буде відставати через дитину з інвалідністю.

Як з цим боротися? Просвітницькою діяльністю. Адже через переломи і скандали справи не буде.

Якщо дитина, яка розвивається типово, буде навчатися на рівні з усіма, ми будемо виховувати більш толерантне суспільство, яке буде сприймати одне одного на рівних.

Насправді в дітей стереотипів немає, їх дітям нав’язують дорослі. Зазвичай діти звертають на мене увагу. У мене є фаворит з коментарів. Хлопчик років чотирьох подивився на мене великими очима і каже: “Мамо, а чого вона така стара і у візку?”. На візку – значить дитина, діти так сприймають. І від мами залежить, як ця дитина буде далі сприймати дорослих людей на візку. І коли мама смикає цю дитину і каже: “Відійди, не можна. Тьотя хвора”, – то я пояснюю простими словами. Багатьох дітей катаю на руках. Тому що ця дитина далі нестиме позитивне сприйняття людини на візку.

Ще один унікальний приклад: коли одна незряча дівчинка та інша, яка бачить, підходили до ігрового майданчика, одна сказала: “Дивися, скільки тут іграшок!”. Друга каже: “Я ж не бачу” – “То пішли, я тобі покажу”. І вона почала давати їй у руки іграшки, пояснювати. Ніхто цю дівчинку не вчив, їм по 5 років максимум було.

Я часто чую, що ми робимо інклюзію для дітей з інвалідністю. Насправді не тільки. Діти з особливими освітніми потребами – це й ті, які приїхали з інших країн, які пережили війну. Ці діти мають певні психологічні проблеми і також потребують іншої уваги від учителів і психологів. Говорити про дітей з інвалідністю важливо – вони більш незахищена категорія. Але потрібно не забувати, що йдеться не лише про них.

Змінити державу за кілька років ми не зможемо. Але наша сьогоднішня задача – закласти цеглинки у фундамент здорового ґлузду, рівного ставлення, інклюзії у суспільстві.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Цей матеріал представлений ГО “Смарт освіта” в рамках проекту “Програма сприяння громадській активності “Долучайся!“, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

джерело http://nus.org.ua/articles/strybaty-kriz-polum-ya-chogo-ne-vystachaye-ukrayini-dlya-vprovadzhennya-inklyuzyvnoyi-osvity/


Організатор: ГО Центр інноваційної освіти «Про.Світ».
Учасники: Олександра Пєтушкова – координаторка освітніх проектів краудфандингової платформи GoFundEd; Уляна Пчолкіна – членкиня правління та інструкторка ВООІ «Група активної реабілітації», телеведуча; Григорій Баран – керівник служби виконавчого директора Міжнародного фонду «Відродження».

Міністерство освіти і науки винесло на громадське обговорення проект примірних положень конкурсу на посади директорів та педагогічних працівників інклюзивно-ресурсних центрів.

Відповідний проект наказу опублікували на сайті МОН.

Завантажити проект наказу зі всіма додатками можна за цим посиланням.

Пропозиції та зауваження можна надсилати до 21 травняна v_novosad@mon.gov.ua.

cant-find-the-perfect-clip-art-12875

Нагадаємо, Мінрегіон хоче зобов’язати облаштовувати інклюзивний простір у школах та садках.

До початку нового навчального року в Україні планують відкрити 500 інклюзивно-ресурсних центрів.

джерело http://nus.org.ua/news/mon-rozrobylo-polozhennya-konkursu-na-dyrektoriv-ta-pedagogiv-inklyuzyvno-resursnyh-tsentriv/

Знімати кіно. Відкрити власний бізнес. Створити сім’ю і виховати дітей. Для людей з інвалідністю немає обмежень. Тим не менш, щодня вони мусять доводити своє право на нормальне життя. Щохвилини стикаються із жорстокістю суспільства. Але це робить їх сильнішими. Документальний фільм “Єдине коло”– три історії про людей з інвалідністю, які вступили у нерівний бій зі своєю хворобою, жорстокістю людей, байдужістю держави і перемогли.

Що відчуває жінка з першою групою інвалідності, яка самотужки виховує доньку, коли дитина зізнається: однокласники знущались з неї, опускали головою в унітаз, а вчителька сказала, що додаткові заняття з математики не для таких як вона. Що робити рідним, коли їм відверто кажуть, що з таким діагнозом, як у їхньої дитини – не живуть? Як народити, коли ти маєш інвалідність, й лікарі усіляко намагаються перешкодити народженню дитини? Три історії – три перемоги.

Перша історія – про неймовірну дівчину Олену Романенко, яка в день свого 16-річчя стрибнула з вишки у воду. Цей випадок назавжди змінив її життя: зламаний хребет, апарат штучного дихання і повна нерухомість. Але дівчина не склала руки: вступила до університету, вийшла заміж і народила сина. Друга історія – авторки ідеї стрічки “Єдине коло” Аліни Висоцької. Маючи діагноз дитячий церебральний параліч, вона пише вірші, народила доньку, а нещодавно знайшла у собі сили розказати про людей, які щодня ведуть боротьбу за право жити і любити. Третя історія – про подружжя зі страшним діагнозом дитячий церебральний параліч дуже важкої форми. Десять років вони чекали на дозвіл народити дитину, і зрештою перемогли систему.

Про своїх друзів, які стали героями фільму “Єдине коло”, щоденну боротьбу за право жити звичайним життям і те, чому ми просто мусимо у будь-якій ситуації залишатися людьми і продовжувати любити один одного, Аліна Висоцька розповіла в інтерв’ю.

Аліно, розкажіть трохи більше про героїв фільму “Єдине коло”. Чому саме їхні історії вирішили розповісти?

Герої фільму – це мої друзі, з якими я спілкуюся багато років. Це реальні люди, які мають інвалідність, і змогли так чи інакше реалізувати себе у житті, незважаючи на всі труднощі, з якими стикнулися. Одна із героїнь – Олена на свій день народження стрибнула з вишки й зламала хребет. До моменту трагедії вона була дуже активною і яскравою особистістю, постійно бігала на підборах, усім посміхалася. І в один момент усе повністю змінилося – вона провела близько 9 місяців у реанімації. За цей час до її мами багато разів підходили лікарі і казали: “Давайте відключимо апарат штучного дихання і не мучитимемо дівчину. Попрощаєтесь і забудете. Бо, якщо вона і виживе, то буде просто овочем”. Звісно, мати не погодилась, а Олена не просто вижила, але й закінчила університет, знайшла роботу, вийшла заміж і народила сина. Незважаючи на те, що той стрибок у воду зламав дівчині хребет, назавжди прикувавши до інвалідного візка, цей трагічний випадок не зламав її саму. Олена залишається надзвичайно активною людиною зі своїм неймовірно яскравим внутрішнім світом, який запалює все навкруги.

Друга історія – це історія мого життя. Я щаслива людина, якій поталанило дещо більше за інших людей, які живуть з таким діагнозом. Мене оминув інтернат, хоча я мала усі підстави там опинитися. Мої батьки та сестра із самого початку ставилися до мене як до людини, яка нічим не відрізняється від інших. Після 2-го курсу Харківського інституту культури, де я навчалася на бібліотечному факультеті, мене підкосила хвороба і я на 3 роки стала на милиці. Лікарі лякали невтішними діагнозами про втрату зору і цілковиту нездатність ходити, але я стала на ноги і у цей же час у моєму житті з’явилася величезна любов, яка подарувала мені доньку. На жаль, я виховувала її одна, але ні про що не шкодую. І оцей період становлення – мого як матері, і її як підлітка, наші непрості відносини – ми показали у фільмі.

Подружжя Олександра та Тетяни я знаю вже понад 25 років. Вони обидва мають діагноз дитячий церебральний параліч, але незважаючи на це, здобули освіту, влаштувалися на роботу, створили родину. Десять років вони боролися за своє право народити дитину. Протягом всього цього часу їм постійно говорили: “Подивіться на себе, куди вам народжувати?” Я не розумію, як взагалі можна таке казати і хто має право відбирати у цих людей можливість бути батьками? Проте Олександр і Тетяна не здалися й народили абсолютно здорову дитину.

Цей фільм про любов. Ту саму – велику, світлу, справжню, яка допомагає боротися і перемагати. Тому я дуже вдячна знімальній групі, а особливо режисерці фільму Олені Григор’євій, за те, що допомогли мені розказати широкому загалу ці неймовірні історії. Скажу більше: якби не наполегливість Олени, цієї стрічки могло б ніколи не бути.

Яка головна ідея вашого фільму?

Ми всі – й люди з інвалідністю, й здорові люди – маємо усвідомити, що всі обмеження, перш за все, у нас в голові. Якою б складною не була ситуація, врятовує лише дія. Бажання мати освіту, дітей, сім’ю, роботу притаманне кожній людині. І кожен має на це право. Як і право на щастя. Незважаючи на фізичний стан чи статус інвалідності. Бо ми такі ж як і всі, але трошки кращі. Ми знаємо багато щасливих історій про людей з інвалідністю, зокрема, про Ніка Вуйчича, а от про українців з інвалідністю, яким вдалося чогось досягти у житті, майже нічого не відомо. Цим фільмом я намагалася донести до широкого загалу одну важливу думку: треба завжди пам’ятати, що людина людині – людина! Послухайте, якщо подружжя з інвалідністю 10 років виборює право бути батьками – це як?! Як може лікар прийти і сказати: “Навіщо вам діти? Ви себе бачили у дзеркалі?” І таких історій – безліч на кожному кроці. Наша мета – не просто розповісти про те, які молодці Олена, чи Таня, чи я, а показати, що кожен день, кожна година, кожна мить для людей з інвалідністю – це своя Говерла. І вони підіймаються на неї раз-за-разом. Ми постійно мусимо доводити своє право на сім’ю, на роботу, на освіту. Так бути не повинно. Ми можемо бути різними, але маємо стати рівними. І терпимими. Оце терпіння й є те єдине коло, про яке йдеться у фільмі.

Чому, на вашу думку, фільмів про успішну адаптацію у суспільстві людей з інвалідністю повинно бути більше на телебаченні?

Мені б дуже хотілося, щоб цю стрічку подивилися якомога більше людей. Може це стане для когось мотивацією, чи відкриттям. На прем’єрі фільму у Харкові одна дівчина сказала: “Слухайте, у вашому фільмі все так добре, але життя набагато складніше”. Ми це розуміємо. Але, якби ми розповіли все, що відбувалося протягом тих 10 років, коли Таня з Сашою виборювали цю дитину, або про те, скільки надзусиль вартувало Олені закінчити університет, то люди просто б не змогли вийти з кінотеатру через сльози. Ми вже пройшли великий шлях – від моменту, коли інвалідів приховували і робили вигляд, що їх не існує, до сьогоднішнього дня, коли люди з інвалідністю інтегровані у суспільство. Зараз люди з інвалідністю працюють майже в усіх сферах – від політики до модельного бізнесу, що мене дуже тішить. Але їх все ще вкрай мало.

А що людей з інвалідністю найбільше ображає у ставленні до себе?

Мабуть те, що люди чомусь не знають, як нас називати. Що завгодно чуєш: обмежені можливості, особливі потреби, вади… Що це взагалі? Якщо я, наприклад, майстер спорту з плавання і за якийсь час пропливаю відстань, яка фізично здоровій людині навіть і не снилася, то про які обмежені можливості йде мова? Навпаки! Або що таке “особливі потреби”? У мене є особлива потреба їсти вінегрет і що? Саме тому у Конвенції про права інвалідів була прийнята назва “люди з інвалідністю”. Комусь здається, що нас така назва ображає, але я вас запевняю, що це не так. Ви вслухайтесь – ЛЮДИНА з інвалідністю. На першому місці стоїть слово “людина”! Навчіться вже називати речі своїми іменами. Що це означає: особливі діти, особливі потреби, особливі люди? Це ви нас робите особливими. Навіщо? От про це я у фільмі і кажу: ми маємо право бути щасливими, любити, мати дітей, працювати, вчитися й робити все, що робите ви – умовно здорові люди. Ми всі мусимо вчитися – коректно спілкуватися, бути людьми, відзначати, що інвалід – це, перш за все, людина, а потім вже все інше. Кожен з героїв фільму “Єдине коло” своїм прикладом доводить, що життя непередбачуване й усе може змінитися за мить. До цього неможливо підготуватися, але у будь-якій ситуації потрібно завжди залишатися ЛЮДИНОЮ і продовжувати любити.

Автор: Ганна Соловйова
Фото: Володимир Шевчук

джерело http://1tv.com.ua/news/channel/98891