Інклюзія в Україні

Віта Макаренко,
експерт газети «Бухгалтерія: бюджет»(коментар до листів МОН від 29.12.2015 р. № 2/3-13-2760-15 та від 08.09.2017 р. № 2.1-213)diverser_semana02

З 01.09.2017 р. відповідно до п. 3 постанови від 23.04.2003 р. № 585 було припинено набір дітей із затримкою психічного розвитку до підготовчих та перших класів спеціальних загальноосвітніх шкіл (шкіл-інтернатів). Натомість для них має бути забезпечено умови для навчання, зокрема, в інклюзивних класах загальноосвітніх навчальних закладів (ЗНЗ). А значить, у асистента вчителя інклюзивних класів ЗНЗ з 01.09.2017 р. побільшало роботи.

У світлі цих подій роз’яснення МОН, викладені у коментованих листах, щодо умов оплати праці асистента вчителя ЗНЗ є вкрай актуальними. Тож до справи.

Посадовий оклад Посаду «асистент учителя» у Типових штатах № 12051 передбачили ще у 2011 році. Проте посадовий оклад для неї встановили майже за чотири роки потому. Відтак, оскільки тривалий час питання щодо розміру посадового окладу асистента вчителя залишалось без відповіді, ввести до штатного розпису ЗНЗ таку посаду було неможливо. У зв’язку з цим МОНмолодьспорту у листі від 28.09.2012 р. № 1/9-694 рекомендувало замість посади асистента вчителя вводити посаду вихователя ЗНЗ з інклюзивним навчанням.

І лише після того, як в постанові № 1298законодавці визначили, що асистенту вчителя ЗНЗ з інклюзивним та інтегрованим навчанням встановлюють 8–10 тарифні розряди, з’явились підстави прописати у штатному розписі таку посаду.

ВАЖЛИВО! Постановою КМУ від 14.12.2016 р. № 974 передбачено підвищення на 2 позиції за ЄТС тарифного розряду асистента вчителя ЗНЗ з інклюзивним та інтегрованим навчанням — з 01.01.2017 р. він встановлюється на рівні 10–12 тарифних розрядів. Це прописано і в підрозд. 2 розд. I постанови № 1298.

Водночас поки що в абз. 4 прим «**» додатку 6 до наказу № 557тарифний розряд такого працівника залишається на рівні 8–10 тарифних розрядів. Але оскільки постанова № 974 є документом прямої дії, то застосовуються саме її норми — на цьому наголошує і фахівець Мінсоцполітики в газеті «Бухгалтерія: бюджет», № 35/2017, с. 29.

Асистент вчителя vs вихователь В абз. 10 ч. 1 ст. 25 Закону № 651вказано посаду «асистент вчителя інклюзивних класів ЗНЗ»а в постанові № 1298 — «асистент вчителя ЗНЗ з інклюзивним та інтегрованим навчанням». Як же правильно?

В листі від 29.12.2015 р. № 2/3-13-2760-15 (див. с. 17) фахівці МОН відповідають, що орієнтуватися потрібно на законодавчий акт, який має вищу юридичну силу, тобто на Закон № 651. Відтак до штатного розпису ЗНЗ потрібно вводити посаду «асистент вчителя інклюзивних класів ЗНЗ».

Але підкреслимо: для збереження гарантій, передбачених для педагогічних працівників, посада повинна звучати так, як прописано в Порядку № 9635, тобто «асистент вчителя ЗНЗ з інклюзивним та інтегрованим навчанням», незважаючи на те, що така назва йде врозріз із Законом № 651.

Одночасно постало питання, що робити, якщо до штатного розпису було введено посаду вихователя ЗНЗ з інклюзивним навчанням? Нагадаємо, в газеті «Бухгалтерія: бюджет», № 27/2015, с. 4 ми зазначали таке: оскільки Типовими штатами № 1205 передбачено, що до штатного розпису ЗНЗ може бути введена посада вихователя (асистента вчителя), тому, якщо у штатному розписі значиться посада вихователя, то законодавство не порушується. Це підтверджують фахівці МОН у листі від 29.12.2015 р. № 2/3-13-2760-15 (див. с. 17).

Якщо все ж таки прийнято рішення про перейменування посади працівника, то слід мати на увазі, що як вихователю працівнику встановлювали посадовий оклад на рівні: фахівця без категорії — 10–11 тарифні розряди; другої категорії — 12; першої категорії — 13; вищої категорії — 14 тарифний розряд (додаток 6 до наказу № 557). Водночас постанова № 1298 передбачає для асистента вчителя нижчі тарифні розряди. Тому не варто забувати про ст. 103 Кодексу законів про працю і ст. 29 Закону про оплату праці6які зобов’язують роботодавця інформувати працівників про введення нових або зміну діючих умов оплати праці у бік погіршення не пізніше ніж за 2 місяці. Відтак тут потрібно зважити всі «за» і «проти», перш ніж прийняти відповідне рішення.

Якщо ж ви вперше передбачаєте в штатному розписі посаду для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами, тоді правильніше ввести посаду асистента вчителя. На цьому акцентують увагу і фахівці МОН.

Педнавантаження Педагогічне навантаження асистента вчителя інклюзивних класів ЗНЗ становить 25 годин на тиждень на ставку.

Але! Складається «цікава» ситуація, якщо посада значиться як «вихователь». Адже у вихователя (у тому числі ЗНЗ з інклюзивним навчанням) педнавантаження становить 30 годин на тиждень, а не 25 годин, як для асистента вчителя.

Підвищення посадового окладу Згідно з абз. 2 п.п. «в» п. 28 Інструкції № 1027посадові оклади (ставки зарплати) педагогічним працівникам у ЗНЗ (класах, групах) для дітей та підлітків, які потребують особливих умов виховання або тривалого лікування (в тому числі при індивідуальному навчанні таких дітей), підвищуються на 20%. Крім того п. 29 Інструкції № 102 передбачено, що педагогічним працівникам ЗНЗ (чи за наявності в них груп) для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку, посадові оклади (ставки зарплати) підвищують на 25%.

Чи мають право педагогічні працівники, зокрема, асистент вихователя, які викладають в інклюзивному класі ЗНЗ, право на підвищення посадових окладів на цих підставах?

Асистенту вчителя інклюзивних класів ЗНЗ не передбачено підвищення посадового окладу. Такий вердикт фахівці МОН висловили в листі від 08.09.2017 р. № 2.1-2131 (див. с. 17)Справа в тому, що підвищення посадового окладу передбачене для педпрацівників, які працюють у ЗНЗ:

  • з класами або групами дітей з порушеннями фізичного або інтелектуального розвитку;
  • для дітей, які потребують корекції фізичного та/або розумового розвитку або за наявності в них груп для таких дітей.

Тобто йдеться про спеціальний ЗНЗ або спеціальні класи чи групи ЗНЗ для таких дітей. В свою чергу, клас з інклюзивним навчанням у ЗНЗ — це звичайний клас ЗНЗ, у якому може навчатися не більше трьох учнів з особливими освітніми потребами, вони не складають групи або класу.

Тож фахівці МОН у листі від 08.09.2017 р. № 2.1-2131 (див. с. 17) наголошують: асистенту вчителя, як й іншим педагогічним працівникам, які працюють в інклюзивних класах, не передбачено збільшення посадового окладу за роботу з учнями з особливими освітніми потребами. Судячи з того, що більш нічого Міносвіти в листі не додало, вирішувати це питання не будуть, принаймні найближчим часом.

Доплати та надбавки Асистент вчителя як педагогічний працівник має право на:

  • встановлення надбавки за вислугу років за наявності відповідного стажу;
  • отримання надбавки за престижність праці;
  • отримання допомоги на оздоровлення при наданні щорічної основної відпустки (тривалістю 56 календарних днів) та щорічної винагороди за сумлінну працю.

Посадові обов’язки Нагадаємо, що орієнтовні кваліфікаційні характеристики асистента вчителя в класі з інклюзивним навчанням МОНмолодьспорту надало листом від 25.09.2012 р. № 1/9-675.

Але деякі питання залишаються невирішеними і досі. Так, не прописаний порядок атестації асистента вчителя в Типовому положенні № 9308І допоки так буде, питання щодо повсякденної роботи асистента вчителя можуть виникати неодноразово. Але боятись нічого — ми обов’язково допоможемо знайти рішення.

документи, що коментуються

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Щодо умов оплати праці асистента вчителя загальноосвітніх навчальних закладів з інклюзивним та інтегрованим навчанням

Лист від 29.12.2015 р. № 2/3-13-2760-15 (витяг)

Департамент загальної середньої та дошкільної освіти <…> у межах компетенції інформує.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18.07.2012 р. № 635 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. № 346 і від 14 червня 2000 р. № 963» посаду асистента вчителя загальноосвітніх навчальних закладів з інклюзивним та інтегрованим навчанням було внесено до Переліку посад педагогічних та науково-педагогічних працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14.06.2000 р. № 963.

Ураховуючи, що на той час питання оплати праці асистента вчителя не було урегульовано, Міністерство листом від 28.09.2012 р. № 1/9-694 рекомендувало вводити до штатного розпису загальноосвітніх навчальних закладів посаду вихователя (асистента вчителя) для роботи з учнями з особливими освітніми потребами з розрахунку 0,5 ставки на клас, у якому навчаються такі діти.

З 01.01.2015 р. набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання» від 05.06.2014 р. № 1324-VII, статтею 2 якого внесено зміни до Закону України «Про загальну середню освіту», а саме: абзац десятий частини першої статті 25 після слів «вихователя загальноосвітньої спеціальної школи (школи-інтернату)» доповнено словами «та асистента вчителя інклюзивних класів загальноосвітніх навчальних закладів».

У той же час постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 2015 року № 479 було внесено зміни в додаток 2 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298 «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери», а саме: слова «Асистент учителя-реабілітолога» замінено на «Асистент вчителя-реабілітолога, асистент вчителя загальноосвітнього навчального закладу з інклюзивним та інтегрованим навчанням».

У разі існування неузгодженості між актами, які мають різну юридичну силу, застосовується акт вищої юридичної сили. Оскільки закон має вищу юридичну силу, ніж постанова Кабінету Міністрів України, слід застосовувати норми закону.

Педагогічне навантаження вихователя загальноосвітнього навчального закладу становить 30 годин, вихователя загальноосвітньої спеціальної школи (школи-інтернату) та асистента вчителя інклюзивних класів загальноосвітніх навчальних закладів — 25 годин на тиждень, що становить тарифну ставку.

Щодо перейменування посади працівника, то відповідно до штатних нормативів загальноосвітніх навчальних закладів, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 06.12.2010 р. № 1205 <…> передбачено, що до штатного розпису може бути введено посаду вихователя (асистента вчителя). Тому якщо у штатному розписі значиться посада вихователя, то законодавство не порушується.

Якщо працівник приймається вперше на роботу, до штатного розпису доцільно вводити посаду асистента вчителя інклюзивних класів загальноосвітніх навчальних закладів.

<…>

Директор департаменту Ю. Кононенко

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Щодо оплати праці педагогічних працівників, які працюють в інклюзивних класах

Лист від 08.09.2017 р. № 2.1-2131

Департаментом загальної середньої та дошкільної освіти у межах компетенції розглянуто <…> лист щодо оплати праці педагогічних працівників, які працюють в інклюзивних класах.

Інформуємо, що відповідно до підпункту «в» пункту 28 Інструкції про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затвердженої наказом МОН від 15.04.1993 р. № 102 <…> підвищення посадового окладу на 20% передбачено для педагогічних працівників, які працюють у загальноосвітніх навчальних закладах з класами або групами дітей з порушеннями фізичного або інтелектуального розвитку.

Відповідно до Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.08.2011 р. № 872 (із змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 09.08.2017 р. № 588) (далі — Порядок), для забезпечення ефективності навчально-виховного процесу у класі з інклюзивним навчанням може навчатись не більше трьох учнів з особливими освітніми потребами, що не становить групи або класу.

Також відповідно до Порядку в такому класі працює асистент вчителя, який забезпечує реалізацію індивідуальної програми розвитку дитини з особливими освітніми потребами.

Враховуючи наведене, педагогічним працівникам, які працюють в інклюзивних класах, не передбачено збільшення посадового окладу.

Директор Департаменту Ю. Кононенко

1Типові штатні нормативи загальноосвітніх навчальних закладів, затверджені наказом МОН від 06.12.2010 р. № 1205.

2Постанова КМУ «Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери» від 30.08.2002 р. № 1298.

3Наказ МОН «Про впорядкування умов оплати праці та затвердження схем тарифних розрядів працівників навчальних закладів, установ освіти та наукових установ» від 26.09.2005 р. № 557.

4Закон України «Про загальну середню освіту» від 13.05.1999 р. № 651-XIV.

5Перелік посад педагогічних та науково-педагогічних працівників, затверджений постановою КМУ від 14.06.2000 р. № 963.

6Закон України «Про оплату праці» від 24.03.1995 р. № 108/95-ВР.

7Інструкція про порядок обчислення заробітної плати працівників освіти, затверджена наказом МОН від 15.04.1993 р. № 102.

8Типове положення про атестацію педагогічних працівників, затверджене наказом Міносвіти від 06.10.2010 р. № 930.

 

Центр «Нова Європа» пропонує вашій увазі головні тези спікерів Сесії №2 під назвою «Зміцнення нації: мова, освіта, інклюзія» конференції «Досвід державотворення Ізраїлю: уроки для України», яка була проведена 12 червня спільно із «Українсько-Єврейською зустріччю».

inc2

Ейнат  Вілф, голова Комітету Кнесету з питань освіти, спорту та культури (2010-2013)

Питання стосовно мови та освіти Ізраїлю можна зрозуміти лише в контексті загальної історії утворення сучасної ізраїльської держави.

  • «Народження сучасного Ізраїлю відбулося в період популярності багатьох революційних ідей, однією з яких було творення нації та світської національної держави. І коли Наполеон просувався Європою, до речі, вважаючи себе не завойовником, а визволителем, він озвучив євреям революційну ідею визволення. До цього єдиною можливістю для євреїв стати частиною європейського суспільства було навернення до християнства. Натомість ідея емансипації передбачала, що євреї можуть залишатися євреями і водночас бути рівноправними членами нації».
  • «Однак тоді мова йшла не про єврейську націю, а про французьку, німецьку, італійську чи будь-яку іншу, що тоді існувала в Європі. До цього моменту кожен єврей був частиною якого-небудь народу, нації, племені, обов’язково слідував Божим заповітам, маючи спільні з іншими ритуали, міфологію, бачення майбутнього спасіння. Ідея визволення наполягала на роз’єднанні релігійної та національної складової. Наполеон тоді озвучив відому фразу: «Євреї як індивіди повинні мати все – і рівноправність, і націю», одначе як народ вони не мали нічого. Якщо італійці і французи могли назватися нацією, євреї ж нацією не були та сприймалися, перш за все, як релігійна меншина. І багато євреїв це засвоїли. Згодом деякі єврейські інтелектуали, як Теодор Герцль, усвідомили, що таке уявлення знайшло негативний відгук в Європі. Євреїв стали вважати іншою, семітською расою, і як наслідок, більшої популярності почали набирати ідеї антисемітизму. Так, формування німецької і французької нації вимагало усунення семітів. Євреї зрозуміли, що європейці не сприймають їх рівними собі, не вважають ні народом, ні нацією».

Ізраїлю вдалося зробити іврит мовою повсякденного життя, незважаючи, що на ньому не розмовляли майже 2 тисячі років.

  • «Наріжна ідея сіонізму полягала в тому, що євреї, передусім, і народ і нація, а питання релігії стало маргінальним. Тож з народженням сіонізму, який наполягав на утворенні держави для єврейського народу, ми повинні були виконати такий собі контрольний список того, що означає бути нацією. Отож, потрібна територія – і ми її отримали; люди – і євреї з різних країн почали переселятися до Ізраїлю, це явище називається алія; мова – євреї мали і мову – іврит. Однак навіть у XIX ст. коли з’явилася ідея заснування єврейської держави, ніхто не говорив івритом. Всі вміли читати священні книги івритом, промовляли молитви, однак буквально цією мовою ніхто не спілкувався. Отже, для того щоб побудувати сучасну державу Ізраїль нам потрібно було реалізувати великий проект – отримати територію, пересилити туди людей, а також відновити мову. І саме останнє було найбожевільнішою ідеєю. Хоча насправді всі ідеї сіонізму були до певної міри божевільними. Зараз ми дивимося на це як історію успіху, розуміючи, що все те було неминучим. Та все ж, намір зробити розмовною мовою ту, якою люди не говорили більше ніж 2 тисячі років і знали лише зі священного письма, дійсно виглядає безумним. Одначе кілька людей взялися за його втілення: почали відроджувати мову, вживаючи старі слова і винаходячи нові. Батьком сучасної мови іврит без перебільшення можна вважати Еліезера Бен-Єгуду. Зокрема, він наполіг на тому, щоб його першу дитину вчили говорити івритом. І в той час, коли майже ніхто не розмовляв цією мовою, його син міг спілкуватися лише івритом. Тепер же іврит слугує мовою спілкування для мільйонів людей».
  • «Ця дивовижна історія повністю є результатом людської волі і мобілізації. Тож для того, щоб побудувати модерну державу Ізраїль, ми фактично виконали контрольний список: територія, мова, люди. На відміну від інших націй, які сприймали наявність цих складових як даність, ми створили все з нуля».
  • Переселившись в Ізраїль, євреям потрібно було вивчити іврит. Через це вони відчували себе не те щоб іноземцями, та все ж їм потрібно було докласти зусиль, аби почуватися комфортно. Але вони були готові заплатити ціну задля великої історії – побудови нації. Важливою складової цієї історії була солідарність. Саме в цьому полягає бажання людей оплачувати навчання чи охорону здоров’я інших [апеляція до податків], оскільки всі розуміють, що вони є частиною єдиного суспільства. Однак в цьому випадку солідарність нерозривно пов’язана із мовою та усвідомленням спільної історії.

Араби є чисельною меншиною в Ізраїлі, тому державі необхідно їх інтегрувати.

  • «У свідомості євреїв досі присутнє переконання, що вони є меншиною навіть у власній країні (на відміну від арабів, які почувають себе більшістю в країні, хоча їхня кількість в разі менша), і це можна пояснити через історичні обставини. Тому в ментальному вимірі євреям необхідно зробити перехід від «меншості» до «більшості», в той час як арабам варто рухатися у зворотному напрямку. Але це стосується лише безпосередньо Ізраїлю, якщо ж дивитися на весь регіон, ситуація протилежна».
  • «Коли було створено Ізраїль, державна освіта була поділена на кілька частин – для івритомовних і арабомовних (але всі діти вивчають іврит починаючи з четвертого класу). Однак дискусійним досі лишається питання як знайти баланс між гарантуванням мовної автономії та забезпеченням інклюзії».

 

Аріель Родаль-Шпілер, провідна колумністка,  Міждисциплінарний центр в Герцлії (IDC Herzliya)

Ключовими факторами національної стійкості і сили є суспільна згуртованість та інклюзія всіх членів суспільства.

  • «Згуртованість та інклюзія сприяють формуванню позитивного ставлення членів суспільства не тільки до уряду, але один до одного, та спонукає до усвідомлення спільної долі. І ті, кого можна назвати «слабшим населенням», тобто люди з особливими потребами, повинні сприймати себе не як таких, про кого піклуються, а як таких, кого посилюють. В такий спосіб визнається їхня користь для країни. Тож ідеться не так про інклюзію як про посилення, розширення прав і можливостей. І це Ізраїлю вдається доволі добре».
  • «Я наведу три таких приклади. В Ізраїлі в однієї дитини зі ста діагностовано аутизм, серед таких і мій син Лео, в якого виявили відповідні розлади три роки тому. І відколи хвороба була діагностована, ми отримали неймовірну кількість підтримки від держави, яка сприяє помітним зрушенням у здібностях сина. Так, Лео буде відвідувати звичайну початкову школу, де поруч із ним завжди буде його особистий помічник. І все це фінансується міністерством освіти та адміністрацією муніципалітету, в якому ми живемо. Наступний приклад – ми маємо три терапії на тиждень, які фінансуються коштами, виділеними на охорону здоров’я. Ідеться про фізіотерапію, трудотерапію, поради батьківського виховання, а також про дорожчу кінну їзду, акватерапію, арт-терапію і таке інше. Я вже не говорю про різні види знижок і пільг, які для нас передбачені. На додачу до таких технічних речей, не можна не згадати і про загальний підхід держави: всі співробітники (від лікарні до державної адміністрації) ставляться до нас із великим теплом, як до членів однієї родини (хоча це можна віднести на рахунок солідарності ізраїльського суспільства, яке розуміє спільну відповідальність)».

Одним із головних принципів освітньої та військової сфери Ізраїлю є інклюзія.

  • «Діти з особливими потребами мають бути інтегровані у звичайну шкільну систему. У такий спосіб відбувається їхня інтеграція у суспільство, а також плекається розуміння, повага і солідарність решти суспільства щодо них. Іншими словами, проблеми осіб із особливими потребами стають зрозумілими для всіх. 1998 року Ізраїль схвалив спеціальний Закон про освіту, який узаконив вищесказане. Це означало інтеграцію не лише у суспільство, але й у ринок праці. Окрім звичайних, у школах були створені спеціальні класи, в яких учні могли навчатися залежно від їхніх потреб; або ж в одному класі могло бути два вчителі, один із яких для дітей з особливими потребами; діти із проблемами рухового апарату також відвідували школу, але за індивідуальним розкладом. Тобто було зроблено все можливе, аби уникнути сегрегації в школах».
  • «Як відомо, в Ізраїлі служба в армії є обов’язковою, а тому докладається багато зусиль, аби військову сферу також зробити інклюзивною. Так, існують спеціальні підрозділи для осіб із розладами аутистичного спектру, які зазвичай виконують особливі функції відповідно до здібностей солдатів, наприклад, відповідають за аерофотозйомку, займаються пошуком дрібних деталей, які інші люди можуть не помітити».

 

Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки, перша заступниця Міністра освіти і науки України (2014-2016 роки)

Україні необхідно вивчити досвід Ізраїлю щодо інтеграції мовних меншин.

  • «Питання стосовно мови донедавна стали актуальними в Україні, що пов’язано із прийнятим Законом про освіту, а конкретно із мовною статтею. Незважаючи на те, що закон передбачає масштабне реформування української системи освіти та її фінансування, дебати звузилися лише до однієї статті про мову. Ідея статті полягає в тому, щоб запровадити навчання українською мовою для учнів національних меншин, не скасовуючи при цьому навчання їхньою рідною мовою, аби дати їм більше можливостей вступити до українських університетів, а саме, успішно скласти тест з української мови. Така позиція, очевидно, була помилково проінтерпретована сусідами України, зокрема, Угорщиною, що сталося також з політичних причин. Тому я би хотіла продовжити дискусію про досвід Ізраїлю в інтеграції меншин, зокрема в мовному аспекті».

Об’єднуючим фактором українського суспільства може стати велика ідея, яку ще потрібно сформулювати.

  • «Інша думка, на яку мене надихнула розповідь Ейнат, це те, що Україні потрібна велика ідея. Будучи кілька років тому у Львові, мені випала нагода спостерігати як люди реагували на запуск нового трамваю у місті. Вони були настільки захоплені, що на зупинці чекали саме на цей новий модний трамвай, в той час як вже прибув старий. Та це насправді виглядає дуже бентежно, якщо єдине, що нас захоплює це трамвай. Тому наразі Україні потрібна велика ідея чи мета, яка могла би об’єднати суспільство. Однак як буде ця ідея сформульована і яким чином вона стосуватиметься кожного – це вже інший предмет для дискусій. Не може не захоплювати те, що для Ізраїлю такою ідеєю стала побудова нації».

Українському суспільству бракує солідарності, подібної до тої, що мають ізраїльтяни.

  • «Головна ідея цієї дискусії – це важливість солідарності. В українських дискусіях це поняття фігурує рідко, натомість частіше вживається «єдність». Однак солідарність дійсно важлива для побудови політичної нації, і саме цього бракує Україні».

 

Володимир Кулик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Незважаючи на обмежені фінансові можливості, Україні слід впроваджувати нововведення.

  • «Що відрізняє Україну від Ізраїлю, це поширене в Україні переконання, що держава фінансово не може собі дозволити всі ті «модні» речі, які запровадив заможний Ізраїль. Однак така думка спонукає до хибного уявлення, що Україні навіть не варто спробувати. Та я переконаний, що спробувати, навпаки, необхідно, аби зрозуміти що та як може бути зроблено».

Україна може вивчити досвід Ізраїлю щодо того, яким чином гарантувати рівні можливості для членів меншин у суспільстві, зберігаючи при цьому їхні культурні особливості, зокрема мову.

  • «Зараз для України Ізраїль є надихаючою моделлю, особливо стосовно трьох речей: по-перше, як побудувати сильну армію, по-друге, як стати технологічно розвинутими, по-третє, як відродити мову. Та найбільшим викликом для Україні є те, як взаємодіяти із людьми, які живуть поруч, але фактично не прагнуть належати до українського суспільства, і мова йде не лише про так званих сепаратистів, а про тих людей, які перебувають у дещо невизначеному стані, тобто повністю не ідентифікують себе як українці, а радше мають регіональну чи релігійну ідентичність. Тому Україні необхідно вивчити досвід Ізраїлю, яким чином і до якої міри країна може змусити меншини використовувати державну мову (тобто йдеться про арабів та іврит), як забезпечити рівноправність національним меншинам, які бажають бути частино цієї нації. Це питання прямо стосується росіян, які живуть в Україні. Чи можуть вони залишатися російськомовними і бути рівними; чи все ж краще схилитися до ідеї, що мова є однією із наріжних складових нації»

 

джерело http://neweurope.org.ua/mova-osvita-inklyuziya-v-chomu-ukrayina-mozhe-povchytysya-u-izrayilyu/

Розпочато прийом громадян спеціалістами Харківського інклюзивно-ресурсного центру

З 25 червня 2018 року почали прийом громадян спеціалісти комунального закладу «Харківський інклюзивно-ресурсний центр» за адресою:  вул. Гвардійців Широнінців, 38-г.

Инклюзия

Робота інклюзивно-ресурсного центру буде спрямована на забезпечення якісної освіти дітей з особливими освітніми потребами у закладах дошкільної, загальної середньої та професійно-технічної освіти шляхом проведення комплексної психолого-педагогічної оцінки розвитку дитини, надання психолого-педагогічної допомоги і забезпечення її системного кваліфікованого супроводу.

Телефон для довідок: 725-17-42

Директор закладу: Вишнева Ірина Миколаївна

18.05.2018  17.30-18.00 в рамках ОНЛАЙН-МАРАФОНу   Реєстрація на вебінари 

Аудіторія: учителі, вихователі, батьки дітей з особливими потребами, керівники закладів загальної середньої освіти

Спікер: Самсонова Лариса Станіславівна — генеральний директор директорату інклюзивної та позашкільної освіти Міністерства освіти і науки України. Має великий практичний досвід реалізації соціальних програм для дітей та молоді з інвалідністю, у створенні та управлінні проектами, аналізі законодавства

Тема: «Як подолати бар’єри на шляху отримання якісної освіти та соціалізації всіх учнів?»
(особливості роботи з батьками в інклюзивному класі; як створити універсальне освітнє середовище)

 hands-2082x1171

Як працює інклюзія в інших країнах та чого бракує Україні? Про це говорили під час освітнього хакатону “EduHack: Інклюзія. Як зробити школу приязною для всіх?”, організованого Центром інноваційної освіти “Pro.svit“.

Марина Гончаренко, співзасновниця Impact Hub Odessa, засновниця Лабораторія Освітніх Змін/Education Transformation Lab

Марина_Гончаренко

Фото: FB/Maryna Goncharenko

Норвегія

У 2015 році я навчалася в Львівській бізнес-школі, і в мене було стажування в Норвегії за темою інклюзивної освіти. У Норвегії усі школи інклюзивні. Для мене це було незрозуміло. Це як – немає спеціальних шкіл? А якщо дитина з важкими порушеннями?

В Ослен Сколе вся будівля архітектурно підлаштована під потреби людей з інвалідністю. Як мені розказала директорка, у Норвегії інклюзія в середній освіті працює за замовчуванням. Зазвичай дитина іде в школу за місцем проживання, і якщо вона має особливі освітні потреби, то вимагає від адміністрації школи, щоб та облаштувала необхідні умови для навчання.

Ця школа – одна з небагатьох в Осло, яка має інтегрований компонент. Тобто є окрема будівля для класів дітей з особливими освітніми потребами. Вони мають можливість на перерви і деякі уроки ходити в загальну школу. Це перехідний етап інклюзії. Саме до цієї школи потрапляють діти з дуже важкими порушеннями, і їх можна гармонійно включити в навчальний процес, надаючи водночас усю необхідну підтримку.

Я була на уроках у класі, де вчаться діти з різними типами порушень. У класі всі місця індивідуальні. Усього було 7 дітей і 11 дорослих. Це і вчитель, і асистент вчителя, і асистент для кожної дитини. Фронтальна робота з класом тривала 10 хвилин – який сьогодні день, яка пора року. Потім кожна дитина зі своїм асистентом працювала за індивідуальною програмою. Справа вчителя – координувати ці програми і стежити за їх виконанням.

У класі була дівчинка Мона, історію якої мені розповіла заступниця директора. Це історія про те, як може працювати інклюзія. Ця дівчина пішла до 1 класу, і десь під кінець 3-го стало зрозуміло, що вона не встигає за всіма, що в неї є особливі освітні потреби. Коли адміністрація запропонувала батькам перевести дівчину до цього класу, вони не погоджувалися. Аргументи, якими їх переконали: те, що дівчині психологічно було комфортніше в класі з дітьми, які були з нею на одному рівні. У неї вже були ознаки депресії, бо вона розуміла, що відрізняється. У цьому класі Мона була однією з лідерок, на багато предметів ходила в загальну школу. Це дуже гнучка модель.

Фото надане організаторами хакатону

Друга історія з цієї школи – про хлопчика Єспера. У школі в нього було реабілітаційне ліжко. Він не міг ані стояти, ані сидіти, навіть голову не дуже тримав. У наших реаліях дитина в такому стані взагалі б не потрапила до школи. Обладнання, яке допомагає йому в пристосуванні до середовища, надає місцева влада на замовлення. У кожній школі за замовченням не стоять реабілітаційні ліжка. Ні. Є дитина з певними потребами – це обладнання привозять, а коли воно вже не потрібне – віддають в інший заклад чи клас.

У Норвегії я не побачила жодної фантастики в організації інклюзивного середовища. Так, мають бути ресурси. Але має бути грамотна організація і розподіл цих ресурсів. А з точки зору супер-технологій чи фантастично-вишуканих речей – ні, це просто повсякденні процеси.

Фінляндія та Естонія

Нещодавно в межах проекту EdCamp ЕдМандри їздила у Фінляндію. Одна з ключових ознак фінської системи – майже всі школи державні і однаково добрі. Батьки мусять повести дитину в школу в тій громаді, де вони живуть.

Коли ми потрапили в школу Opinmaki School у Хельсінкі, одне з перших, що я побачила, – хлопчик з характерною поведінкою, який тікав від тьютора. Мені найбільше сподобалося те, що на це ніхто не звертав увагу. Тобто включення дітей є природним.

На початку 90-х у Фінляндії закрили або реформували майже всі спеціальні навчальні заклади. На всю країну є лише кілька шкіл для дітей, позбавлених зору – тому що там є спеціальне обладнання, яке допомагає їм адаптуватися, і дві спеціалізовані школи в Хельсінкі.

У кожній загальноосвітній школі є інклюзивні та інтегровані класи. Інклюзивні – в яких дитина з особливими освітніми потребами навчається з асистентом, інтегровані – де вчаться тільки діти з особливими освітніми потребами, але беруть участь в інших активностях у школі.

Що мене вразило, коли директорка розповідала про супровід? Вона взагалі не говорила про діагнози. У фінській системі є три типи підтримки дитини, яка не встигає: базовий (якщо дитина пропустила багато занять, і їй треба наздогнати); середній (якщо в дитини є якісь логопедичні порушення і вона потребує тривалого супроводу); інтенсивний – якщо має хронічні захворювання, порушення, що мають системний характер).

Але кілька разів директорка наголошувала, що діагноз значення не має, вони дивляться на дитину, а не на діагноз. Усі тестування мають на меті виявити труднощі, а не приклеїти ярличок.

Ми запитали, хто ухвалює рішення, чи дитина має іти до інтегрованого або інклюзивного класу? Директорка каже: “Як хто? Ми і батьки”. “А як же комісії?” – “А навіщо? Якщо ми розуміємо, що нам це треба, то проконсультуємось з медиком, який веде цю дитину”.

Після Фінляндії у нас було кілька днів в Естонії. Естонія набагато ближча до нас, ніж Фінляндія. Вона мені сподобалася тим, що це перехідний етап від наших реалій до космічного інклюзивного простору Норвегії чи Фінляндії. З кінця 90-х років у країні триває реформування спеціальних навчальних закладів. З них роблять або інклюзивно-ресурсні центри, або звичайні школи.

Учитель школи, в якій ми були, сказав: “Ми всі розуміємо, що інклюзія – це тренд. Але ми ще на півшляху”. Це для мене було про те, що ми зараз намагаємось подолати за кілька років той шлях, яким Норвегія, Фінляндія, Німеччина йдуть десь з 60-х років, і Естонія, Латвія, Литва, Польща – з 90-х. І більшість проблем, які ми маємо, саме через стрибок крізь полум’я.

Чого бракує Україні для розбудови справді інклюзивної освіти

Довіра та діалог. Ми не вміємо розмовляти один з одним. Я не знаю, як в інших містах, а в Одесі багато конфліктів через відкриття інклюзивних класів відбувалося саме тому, що ані директор, ані вчитель інклюзивного класу не пояснили батькам, чому цей клас такий.

З власного досвіду хочу сказати, що коли починаєш говорити спокійно, дуже багато проблем вирішуються.

Широке суспільне розуміння інклюзії. Що інклюзія – це не коли ми зігнали дітей в один окремий загончик. Це розумне пристосування кожного та кожної.

Розуміння інклюзивних технологій. Тобто – як саме це робиться. Інклюзивні технології – це три складові: доступ дітей до школи (тобто архітектурна та інша доступність), розумне пристосування в класі та зміна педагогіки. Вчителі часто запитують: “Я пояснюю матеріал, і якщо він не встигає, всі інші страждають”. То, можливо, потрібно відходити від фронтальної роботи з класом і застосовувати інші форми роботи?

Уляна Пчьолкіна, представниця Всеукраїнської громадської організації “Група активної реабілітації”

Фото надано організаторамти хакатону

Коли мені був 21 рік, я потрапила в ДТП і через травму хребта втратила можливість ходити. Два роки по тому я потрапила в табір активної реабілітації. Там я зрозуміла, насамперед, що я – не інвалід першої групи. Що я – Уляна, людина, в мене є такі самі права і обов’язки перед суспільством, як у всіх інших. Я не відокремлюю себе від суспільства, і мій інвалідний візок не визначає мене як особистість. Це лише засіб пересування.

Інвалідність – це виключно соціальний статус, який регулює твої відносини з державою. Так само – в освітньому процесі. Ми маємо розуміти, що в певної нозології є певні особливості, і ми коригуємо під них програму. І це не є проблемою людини.

Інвалідність – це бар’єри в суспільстві. Наприклад, зараз у мене немає інвалідності. Я просто стою перед вами і не маю перешкод. Але на вході, де сходинки, виникає моя інвалідність.

Інклюзивне навчання – це можливість для дитини від малечку навчатись на рівних зі всіма іншими. Зараз ми бачимо переважно дітей, інтегрованих у навчальний процес – коли дитина в 11 років іде в перший клас, тому що її оцінюють за розумовими здібностями.

За стереотипами людей з інвалідністю часто сприймають як “а що там вона розуміє, у неї ж інвалідність”. Насправді дитина розуміє, що в 11 років вона в першому класі. І це неприємно, навіть якщо людина має якісь ментальні порушення або затримку психічного розвитку.

Інклюзія говорить зовсім інше: діти мають іти в школу в один вік, але в кожної має бути скорегована програма, і дитина не має відчувати себе виключеною. Інклюзивна освіта виключає будь-яку дискримінацію дітей. Вона забезпечує однакове до всіх ставлення і створює умови для дітей з особливими освітніми потребами.

Завдання науковців, вчителів – розробити таку програму, щоб дитина її сприймала на рівні зі своїми однолітками.

Переважна більшість шкіл архітектурно недоступна. Але децентралізація дала нам можливість багато чого робити. Та люди не знають, з чого починати. Часом натрапляю на відповідь, яка мене вводить у ступор: “Навіщо нам архітектурна доступність? У нас немає дітей на візках”.

Найбільша проблема – коли директори шкіл вмовляють батьків віддавати дитину в спеціалізовані інтернати. Хоча вони не мають інтелектуальних порушень, лише порушення опорно-рухового апарату.

Батьки часто бояться віддавати дитину в звичайну школу: мою дитину будуть ображати, її не будуть розуміти, вона не встигне за програмою. Інша сторона – батьки дітей, які розвиваються типово, не хочуть, щоб з ними вчилися діти з особливими освітніми потребами: у нього інший колір шкіри – навіщо це?; моя дитина буде відставати через дитину з інвалідністю.

Як з цим боротися? Просвітницькою діяльністю. Адже через переломи і скандали справи не буде.

Якщо дитина, яка розвивається типово, буде навчатися на рівні з усіма, ми будемо виховувати більш толерантне суспільство, яке буде сприймати одне одного на рівних.

Насправді в дітей стереотипів немає, їх дітям нав’язують дорослі. Зазвичай діти звертають на мене увагу. У мене є фаворит з коментарів. Хлопчик років чотирьох подивився на мене великими очима і каже: “Мамо, а чого вона така стара і у візку?”. На візку – значить дитина, діти так сприймають. І від мами залежить, як ця дитина буде далі сприймати дорослих людей на візку. І коли мама смикає цю дитину і каже: “Відійди, не можна. Тьотя хвора”, – то я пояснюю простими словами. Багатьох дітей катаю на руках. Тому що ця дитина далі нестиме позитивне сприйняття людини на візку.

Ще один унікальний приклад: коли одна незряча дівчинка та інша, яка бачить, підходили до ігрового майданчика, одна сказала: “Дивися, скільки тут іграшок!”. Друга каже: “Я ж не бачу” – “То пішли, я тобі покажу”. І вона почала давати їй у руки іграшки, пояснювати. Ніхто цю дівчинку не вчив, їм по 5 років максимум було.

Я часто чую, що ми робимо інклюзію для дітей з інвалідністю. Насправді не тільки. Діти з особливими освітніми потребами – це й ті, які приїхали з інших країн, які пережили війну. Ці діти мають певні психологічні проблеми і також потребують іншої уваги від учителів і психологів. Говорити про дітей з інвалідністю важливо – вони більш незахищена категорія. Але потрібно не забувати, що йдеться не лише про них.

Змінити державу за кілька років ми не зможемо. Але наша сьогоднішня задача – закласти цеглинки у фундамент здорового ґлузду, рівного ставлення, інклюзії у суспільстві.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Цей матеріал представлений ГО “Смарт освіта” в рамках проекту “Програма сприяння громадській активності “Долучайся!“, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

джерело http://nus.org.ua/articles/strybaty-kriz-polum-ya-chogo-ne-vystachaye-ukrayini-dlya-vprovadzhennya-inklyuzyvnoyi-osvity/