Закордонний досвід

Центр «Нова Європа» пропонує вашій увазі головні тези спікерів Сесії №2 під назвою «Зміцнення нації: мова, освіта, інклюзія» конференції «Досвід державотворення Ізраїлю: уроки для України», яка була проведена 12 червня спільно із «Українсько-Єврейською зустріччю».

inc2

Ейнат  Вілф, голова Комітету Кнесету з питань освіти, спорту та культури (2010-2013)

Питання стосовно мови та освіти Ізраїлю можна зрозуміти лише в контексті загальної історії утворення сучасної ізраїльської держави.

  • «Народження сучасного Ізраїлю відбулося в період популярності багатьох революційних ідей, однією з яких було творення нації та світської національної держави. І коли Наполеон просувався Європою, до речі, вважаючи себе не завойовником, а визволителем, він озвучив євреям революційну ідею визволення. До цього єдиною можливістю для євреїв стати частиною європейського суспільства було навернення до християнства. Натомість ідея емансипації передбачала, що євреї можуть залишатися євреями і водночас бути рівноправними членами нації».
  • «Однак тоді мова йшла не про єврейську націю, а про французьку, німецьку, італійську чи будь-яку іншу, що тоді існувала в Європі. До цього моменту кожен єврей був частиною якого-небудь народу, нації, племені, обов’язково слідував Божим заповітам, маючи спільні з іншими ритуали, міфологію, бачення майбутнього спасіння. Ідея визволення наполягала на роз’єднанні релігійної та національної складової. Наполеон тоді озвучив відому фразу: «Євреї як індивіди повинні мати все – і рівноправність, і націю», одначе як народ вони не мали нічого. Якщо італійці і французи могли назватися нацією, євреї ж нацією не були та сприймалися, перш за все, як релігійна меншина. І багато євреїв це засвоїли. Згодом деякі єврейські інтелектуали, як Теодор Герцль, усвідомили, що таке уявлення знайшло негативний відгук в Європі. Євреїв стали вважати іншою, семітською расою, і як наслідок, більшої популярності почали набирати ідеї антисемітизму. Так, формування німецької і французької нації вимагало усунення семітів. Євреї зрозуміли, що європейці не сприймають їх рівними собі, не вважають ні народом, ні нацією».

Ізраїлю вдалося зробити іврит мовою повсякденного життя, незважаючи, що на ньому не розмовляли майже 2 тисячі років.

  • «Наріжна ідея сіонізму полягала в тому, що євреї, передусім, і народ і нація, а питання релігії стало маргінальним. Тож з народженням сіонізму, який наполягав на утворенні держави для єврейського народу, ми повинні були виконати такий собі контрольний список того, що означає бути нацією. Отож, потрібна територія – і ми її отримали; люди – і євреї з різних країн почали переселятися до Ізраїлю, це явище називається алія; мова – євреї мали і мову – іврит. Однак навіть у XIX ст. коли з’явилася ідея заснування єврейської держави, ніхто не говорив івритом. Всі вміли читати священні книги івритом, промовляли молитви, однак буквально цією мовою ніхто не спілкувався. Отже, для того щоб побудувати сучасну державу Ізраїль нам потрібно було реалізувати великий проект – отримати територію, пересилити туди людей, а також відновити мову. І саме останнє було найбожевільнішою ідеєю. Хоча насправді всі ідеї сіонізму були до певної міри божевільними. Зараз ми дивимося на це як історію успіху, розуміючи, що все те було неминучим. Та все ж, намір зробити розмовною мовою ту, якою люди не говорили більше ніж 2 тисячі років і знали лише зі священного письма, дійсно виглядає безумним. Одначе кілька людей взялися за його втілення: почали відроджувати мову, вживаючи старі слова і винаходячи нові. Батьком сучасної мови іврит без перебільшення можна вважати Еліезера Бен-Єгуду. Зокрема, він наполіг на тому, щоб його першу дитину вчили говорити івритом. І в той час, коли майже ніхто не розмовляв цією мовою, його син міг спілкуватися лише івритом. Тепер же іврит слугує мовою спілкування для мільйонів людей».
  • «Ця дивовижна історія повністю є результатом людської волі і мобілізації. Тож для того, щоб побудувати модерну державу Ізраїль, ми фактично виконали контрольний список: територія, мова, люди. На відміну від інших націй, які сприймали наявність цих складових як даність, ми створили все з нуля».
  • Переселившись в Ізраїль, євреям потрібно було вивчити іврит. Через це вони відчували себе не те щоб іноземцями, та все ж їм потрібно було докласти зусиль, аби почуватися комфортно. Але вони були готові заплатити ціну задля великої історії – побудови нації. Важливою складової цієї історії була солідарність. Саме в цьому полягає бажання людей оплачувати навчання чи охорону здоров’я інших [апеляція до податків], оскільки всі розуміють, що вони є частиною єдиного суспільства. Однак в цьому випадку солідарність нерозривно пов’язана із мовою та усвідомленням спільної історії.

Араби є чисельною меншиною в Ізраїлі, тому державі необхідно їх інтегрувати.

  • «У свідомості євреїв досі присутнє переконання, що вони є меншиною навіть у власній країні (на відміну від арабів, які почувають себе більшістю в країні, хоча їхня кількість в разі менша), і це можна пояснити через історичні обставини. Тому в ментальному вимірі євреям необхідно зробити перехід від «меншості» до «більшості», в той час як арабам варто рухатися у зворотному напрямку. Але це стосується лише безпосередньо Ізраїлю, якщо ж дивитися на весь регіон, ситуація протилежна».
  • «Коли було створено Ізраїль, державна освіта була поділена на кілька частин – для івритомовних і арабомовних (але всі діти вивчають іврит починаючи з четвертого класу). Однак дискусійним досі лишається питання як знайти баланс між гарантуванням мовної автономії та забезпеченням інклюзії».

 

Аріель Родаль-Шпілер, провідна колумністка,  Міждисциплінарний центр в Герцлії (IDC Herzliya)

Ключовими факторами національної стійкості і сили є суспільна згуртованість та інклюзія всіх членів суспільства.

  • «Згуртованість та інклюзія сприяють формуванню позитивного ставлення членів суспільства не тільки до уряду, але один до одного, та спонукає до усвідомлення спільної долі. І ті, кого можна назвати «слабшим населенням», тобто люди з особливими потребами, повинні сприймати себе не як таких, про кого піклуються, а як таких, кого посилюють. В такий спосіб визнається їхня користь для країни. Тож ідеться не так про інклюзію як про посилення, розширення прав і можливостей. І це Ізраїлю вдається доволі добре».
  • «Я наведу три таких приклади. В Ізраїлі в однієї дитини зі ста діагностовано аутизм, серед таких і мій син Лео, в якого виявили відповідні розлади три роки тому. І відколи хвороба була діагностована, ми отримали неймовірну кількість підтримки від держави, яка сприяє помітним зрушенням у здібностях сина. Так, Лео буде відвідувати звичайну початкову школу, де поруч із ним завжди буде його особистий помічник. І все це фінансується міністерством освіти та адміністрацією муніципалітету, в якому ми живемо. Наступний приклад – ми маємо три терапії на тиждень, які фінансуються коштами, виділеними на охорону здоров’я. Ідеться про фізіотерапію, трудотерапію, поради батьківського виховання, а також про дорожчу кінну їзду, акватерапію, арт-терапію і таке інше. Я вже не говорю про різні види знижок і пільг, які для нас передбачені. На додачу до таких технічних речей, не можна не згадати і про загальний підхід держави: всі співробітники (від лікарні до державної адміністрації) ставляться до нас із великим теплом, як до членів однієї родини (хоча це можна віднести на рахунок солідарності ізраїльського суспільства, яке розуміє спільну відповідальність)».

Одним із головних принципів освітньої та військової сфери Ізраїлю є інклюзія.

  • «Діти з особливими потребами мають бути інтегровані у звичайну шкільну систему. У такий спосіб відбувається їхня інтеграція у суспільство, а також плекається розуміння, повага і солідарність решти суспільства щодо них. Іншими словами, проблеми осіб із особливими потребами стають зрозумілими для всіх. 1998 року Ізраїль схвалив спеціальний Закон про освіту, який узаконив вищесказане. Це означало інтеграцію не лише у суспільство, але й у ринок праці. Окрім звичайних, у школах були створені спеціальні класи, в яких учні могли навчатися залежно від їхніх потреб; або ж в одному класі могло бути два вчителі, один із яких для дітей з особливими потребами; діти із проблемами рухового апарату також відвідували школу, але за індивідуальним розкладом. Тобто було зроблено все можливе, аби уникнути сегрегації в школах».
  • «Як відомо, в Ізраїлі служба в армії є обов’язковою, а тому докладається багато зусиль, аби військову сферу також зробити інклюзивною. Так, існують спеціальні підрозділи для осіб із розладами аутистичного спектру, які зазвичай виконують особливі функції відповідно до здібностей солдатів, наприклад, відповідають за аерофотозйомку, займаються пошуком дрібних деталей, які інші люди можуть не помітити».

 

Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки, перша заступниця Міністра освіти і науки України (2014-2016 роки)

Україні необхідно вивчити досвід Ізраїлю щодо інтеграції мовних меншин.

  • «Питання стосовно мови донедавна стали актуальними в Україні, що пов’язано із прийнятим Законом про освіту, а конкретно із мовною статтею. Незважаючи на те, що закон передбачає масштабне реформування української системи освіти та її фінансування, дебати звузилися лише до однієї статті про мову. Ідея статті полягає в тому, щоб запровадити навчання українською мовою для учнів національних меншин, не скасовуючи при цьому навчання їхньою рідною мовою, аби дати їм більше можливостей вступити до українських університетів, а саме, успішно скласти тест з української мови. Така позиція, очевидно, була помилково проінтерпретована сусідами України, зокрема, Угорщиною, що сталося також з політичних причин. Тому я би хотіла продовжити дискусію про досвід Ізраїлю в інтеграції меншин, зокрема в мовному аспекті».

Об’єднуючим фактором українського суспільства може стати велика ідея, яку ще потрібно сформулювати.

  • «Інша думка, на яку мене надихнула розповідь Ейнат, це те, що Україні потрібна велика ідея. Будучи кілька років тому у Львові, мені випала нагода спостерігати як люди реагували на запуск нового трамваю у місті. Вони були настільки захоплені, що на зупинці чекали саме на цей новий модний трамвай, в той час як вже прибув старий. Та це насправді виглядає дуже бентежно, якщо єдине, що нас захоплює це трамвай. Тому наразі Україні потрібна велика ідея чи мета, яка могла би об’єднати суспільство. Однак як буде ця ідея сформульована і яким чином вона стосуватиметься кожного – це вже інший предмет для дискусій. Не може не захоплювати те, що для Ізраїлю такою ідеєю стала побудова нації».

Українському суспільству бракує солідарності, подібної до тої, що мають ізраїльтяни.

  • «Головна ідея цієї дискусії – це важливість солідарності. В українських дискусіях це поняття фігурує рідко, натомість частіше вживається «єдність». Однак солідарність дійсно важлива для побудови політичної нації, і саме цього бракує Україні».

 

Володимир Кулик, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України

Незважаючи на обмежені фінансові можливості, Україні слід впроваджувати нововведення.

  • «Що відрізняє Україну від Ізраїлю, це поширене в Україні переконання, що держава фінансово не може собі дозволити всі ті «модні» речі, які запровадив заможний Ізраїль. Однак така думка спонукає до хибного уявлення, що Україні навіть не варто спробувати. Та я переконаний, що спробувати, навпаки, необхідно, аби зрозуміти що та як може бути зроблено».

Україна може вивчити досвід Ізраїлю щодо того, яким чином гарантувати рівні можливості для членів меншин у суспільстві, зберігаючи при цьому їхні культурні особливості, зокрема мову.

  • «Зараз для України Ізраїль є надихаючою моделлю, особливо стосовно трьох речей: по-перше, як побудувати сильну армію, по-друге, як стати технологічно розвинутими, по-третє, як відродити мову. Та найбільшим викликом для Україні є те, як взаємодіяти із людьми, які живуть поруч, але фактично не прагнуть належати до українського суспільства, і мова йде не лише про так званих сепаратистів, а про тих людей, які перебувають у дещо невизначеному стані, тобто повністю не ідентифікують себе як українці, а радше мають регіональну чи релігійну ідентичність. Тому Україні необхідно вивчити досвід Ізраїлю, яким чином і до якої міри країна може змусити меншини використовувати державну мову (тобто йдеться про арабів та іврит), як забезпечити рівноправність національним меншинам, які бажають бути частино цієї нації. Це питання прямо стосується росіян, які живуть в Україні. Чи можуть вони залишатися російськомовними і бути рівними; чи все ж краще схилитися до ідеї, що мова є однією із наріжних складових нації»

 

джерело http://neweurope.org.ua/mova-osvita-inklyuziya-v-chomu-ukrayina-mozhe-povchytysya-u-izrayilyu/

джерело https://www.facebook.com/prostirzmin/posts/161812531134031

Аналізуючи міжнародний досвід інклюзивної освіти, відразу хочу наголосити на існуванні істотних відмінностей в організації інклюзивного навчання країн із збереженою системою спеціальної освіти (наприклад, Чехія), і країн з оптимізованою мережею спеціальних закладів (США, Канада). Кожна із моделей має свої переваги і виклики, тому імплементація міжнародного досвіду має здійснюватися з урахуванням реформаційних процесів у вітчизняній системі освіти.
Із опитмізацією (понад 30 років тому) мережі спеціальних закладів в Канаді, ропочався процес запровадження інклюзивного навчання, внаслідок якого майже всі діти з особливими освітніми потребами навчаються за місцем свого проживання разом із однолітками. Безумовно для такого навчання створено усі відповідні умови. Це стало можливим завдяки перерозподілу ресурсів, зміні системи фінансування і т. ін. Зрозуміло, що це шлях в десятиліття і кожна країна його проходить по-своєму.
Сьогодні хотілося б написати про інше – про підтримку шкільної громади у питаннях запровадження інклюзивного навчання. На кожному семінарі, лекції я чую понад 15 років одне і те ж – “суспільство не готове!!!”. А суспільство – це хто??!! Хто і як його має готувати?!! Можливо, ми вже врешті-решт зрозуміємо, що готовність суспільства розпочинається з одного маленького колективу класу, школи, однієї родини, з однієї історії успіху! Зверніть увагу, що у закладах освіти, які понад 10 років працюють з дітьми з особливими освітніми потребами не виникає проблеми опору батьків дітей з типовим розвтком! Вони пройшли цей шлях непорозуміння, неприйняття, а отже – опору, який є цілком природним для кожного! Для них сьогоднішніх інклюзія – це філософія СТАВЛЕННЯ, корпоративна культура і традиції, повсякденне життя закладу!
Хто ж надає підтримку педагогам в умовах інклюзивного навчання? Як свідчить міжнародний досвід, таку підтримку надають фахівці інклюзивно-ресурсних центрів, які не лише проводять комплексне вивчення можливостей і потреб дитини, а забезпечують наставницьку допомогу шкільним командам фахівців, які здійснюють психолого-педагогічний супровід таким дітям безпосередньо у закладі освіти.
Інклюзивно-ресурсний центр м. Едмонтона (Канада) налічує 375 фахівців, які об’єднані у 8 професійних команд, кожна з яких має свого керівника підрозділу. За кожною із команд закріплено 25 шкіл, які вони супроводжують. Таким чином, послугами центру охоплено 203 державні школи. Окрім того, за кожною із команд закріплено близько 30 асистентів педагога, які структурно підпорядковуються центру. Склад команд: фахівець з читання, з англійської мови, з поведінки, логопед, асистент логопеда, психолог, асистенти педагогів, соціальний працівник, фахівець з питань роботи з батьками.
В самому центрі фахівці працюють 1 раз на тиждень, решту часу – безпосередньо у закладах освіти, оскільки за кожним із фахівців закріплені заклади, в яких вони надають наставницьку допомогу педагогам закладу та, за потреби, проводять корекційно-розвиткову роботу з дітьми. Обсяг такої допомоги, що надаєтья працівниками центру визначає керівник підрозділу на основі вивчення потреб закладу.
Окрім того, фахівці мають так звані «командні дні», коли вони виїжджають підгрупою у навчальний заклад для участі у консиліумі, де розглядаються питання, які потребують колегіального вирішення. За потреби такі команди запрошуються при складанні індивідуальної програм розвитку дитини з особливими освітніми потребами.
Основне завдання у роботі з педагогами – навчання стратегіям, які допомагають вчити УСІХ дітей. Зокрема, стратегії, яка базується на сильних сторонах дитини. Проводиться навчання із тем “Універсальний дизайн завдань”, “Як навчити дитину саморегуляції” та інші.
Окрім традиційного підвищення кваліфікації, педагоги закладів освіти м. Едмонтона мають упродовж календарного року 5 днів професійного розвитку. На запит адміністрації проводиться навчання для працівників усієї школи. Наприклад, з приходом в школу дитини з розладами аутистичного спектра, фахівцями центру проводиться навчання для всього педагогічного колективу щодо особливостей розвитку таких дітей, ефективної взаємодії з ними та організації освітнього процесу! Отже, в такий процес задіяно дві команди фахівців: зовнішньої (інклюзивно-ресурсного центру), та внутрішньої (шкільна команда фахівців), кожна з яких має своє функції і різні рівні взаємодії.
Для проведення працівниками центру «виїзних занять» існує використовується автомобіль-кабінет, який обладнаний необхідними меблями і приладдям.

Про французький ресторан, де працюють люди із синдромом Дауна, українською мовою.

синдром Дауна

Матео — фаховий пекар, Леонардо здобув професію кулінара, а Франко та Маурісіо мріяли стати офіціантами. Їхні інтереси зустрілися, і при допомозі батьків та друзів їм вдалося відкрити доволі успішний бізнес у Буенос-Айресі: хлопці печуть піцу. Єднає приятелів ще одна річ: вони народилися з синдромом Дауна.

Сьогодні за їхньою групою у «Фейсбуку» слідкують понад 10 000 осіб; протягом останніх двох місяців вони організували понад 30 подій. Усюди вони рушають зі своєю піччю та у власній уніформі із фірмовим лого з зображенням петрушки: саме «Los Perejiles» (ісп. «петрушка») назвали друзі свій проект.

Кожен добре знає свої завдання у цьому процесі, який координує Леанардо Лопес, президент благодійної організації «Crecer Sumando» («Зростаючи разом»), що займається інклюзією людей із синдромом Дауна у суспільстві. Головне завдання проекту — «сприяти зміні парадигми ставлення суспільства до осіб із синдромом», кажуть організатори проекту.

синдром Дауна

Минулоріч закінчився черговий проект організації, у якому брали участь Леонардо, Франко та Маурісіо, він тривав протягом року. Члени організації почали думати, як допомогти хлопцям, адже у них було величезна бажання щось робити, а також залишалася неймовірна пустка після завершення проекту. Саме тоді до команди долучився Матео. «Я запропонував пекти піцу. Ми повністю занурилися у процес, ми робили усе, починаючи від купівлі продуктів та закінчуючи доставкою уже готової піци, — каже Ленардо Лопес. — Ці молоді люди можуть брати активну участь у житті суспільства, у них є чого повчитися. Вони насправді знають, що означає бути людьми, що таке доброта і щирість. Між ними не існує заздрості чи егоїзму, я бачу щодня приклади дружньої співпраці. Я вважаю, що ці люди мають право на дві основоположні речі: вони мають право жити й право на те, аби з ними рахувалися».

синдром Дауна

За матеріалами: CNA

источник http://www.credo-ua.org/2016/09/165302

Тетяна Огаркова

Розповідає Аріна Крицька, мама 6-річного Алтая з діагнозом ДЦП

Минулого разу ми розповідали про лікування та реабілітацію дітей з особливими потребами в НІмеччині, а також про соціальну підтримку сімей, у яких народилися такі діти.

Сьогодні публікуємо продовження історії Аріни та її сина Алтая. Мати хлопчика розповідає, як відбувається соціалізація особливих дітей, у які садочки та школи ходять такі діти та як виглядає на практиці теорія “інклюзивного” навчання в Німеччині.

Від співчуття до поваги: Конвенція 2006 року

2006-го року ООН прийняла “Конвенцію про права інвалідів”, яку Німеччина підписала 2009-го року. У цій Конвенції записано, що “кожний інвалід має право на повагу його фізичної та психічної цілісності нарівні з іншими” (стаття 17).

Конвенція мала на меті змінити ставлення до людей з особливими потребами зі співчуття на повагу, подолати дискримінацію та виключення людей із суспільства за принципом інвалідності, яку часто розуміли як неповноцінність. Конвенція також прагнула забезпечити особливим людям рівні права та можливості, серед яких – право на освіту, працевлаштування, активну участь у культурному та соціальному житті тощо.

“Одразу хочу зазначити – уточнює Аріна, – що коректніше говорити не про інвалідів (в оригіналі конвенції вжитий термін “persons with disabilities”), а про осіб з обмеженими можливостями, тому що поняття “інвалід” відразу фокусує увагу на дефекті, тоді як поняття “особи з обмеженими можливостями” натякає на те, що всі люди мають обмежені можливості, просто ступінь цієї обмеженості може бути різним”.

Після підписання Конвенції ООН у Німеччині почалася активна соціальна дискусія на тему так званої “інклюзивності”.

Поняття “інклюзивності” переважно достатньо широко тлумачать як прийняття іншості та інакшості, толерантне ставлення до особливостей різних людей, незалежно від раси, походження, віри, культурних особливостей або фізичних обмежень. Тобто “інклюзія” у широкому смислі цього слова є “залученням”, але не лише людей з обмеженими можливостями, але й інших соціально неоднорідних елементів – наприклад, емігрантів або інших соціально-вразливих верств населення.

“Інклюзія є соціальним ідеалом гуманізму та толерантності, неможливим без зміни свідомості убік прийняття інакшості як шансу для взаємного збагачення за принципом: “бути іншим – це нормально!”, – стверджує Аріна.

Що не так у реальному житті: Німеччина

Втім, не секрет, що в реальність еволюціонує повільніше за добрі наміри.

Навіть у Німеччині, виявляється, не так просто прийняти іншого як нормального, особливо якщо в нього немає однієї ноги, або він не ходить, або в нього тремтять руки, тече слина, або він не говорить та живе у своєму власному світі. Подеколи важко позбавитися співчуття до таких людей, від почуття власного безсилля в спілкуванні з ними – а інколи важко перебороти своє почуття страху перед такими людьми.

“Скільки разів я перехоплювала погляди, спрямовані на мого сина, і я читала в цих поглядах німе питання “що не так з дитиною?”, скільки разів я відчувала себе із сином ніби під збільшувальним склом або у світлі прожектора”, – згадує Аріна.

Подеколи мамі Алтая доводилося відповідати на прямо та нетактовні запитання, вигадувати відповіді, інколи ігнорувати коментарі та навіть уривати жалісні репліки. “Мені доводилося переконувати, що ми із сином прекрасно можемо з усім впоратися, що наше життя не є драмою”, – додає Аріна.

Українська реальність: “З такими дітьми треба сидіти вдома!”

Втім, в Україні ситуація виявилася набагато гіршою. “В Україні мені декілька разів сказали абсолютно чужі люди: “З такою дитиною треба сидіти вдома”. Алтай тоді ще не ходив – але ж в нього обмеження середнього ступеню!” – згадує Аріна.

Під час регулярних повернень на батьківщину жінку завжди дивувало, що на вулицях зовсім не видно дітей з обмеженими можливостями – і їх зовсім немає в театрах, у цирках, на дитячих виставах, в оперному театрі тощо. “Очевидно, що окрім відсутності засобів пересування, тут присутні бар’єри в головах: дітей прирікають на відлюдництво, ніби їх соромляться, або, навпаки, батьки бояться зустрічі із соціумом та оберігають своїх дітей від зайвого болю”, – зауважує Аріна.

На її думку, таке ставлення в суспільстві завдає величезного удару психіці дитини, адже малюк з обмеженими можливостями на початку свого життя сприймає себе як абсолютно нормального.

Він починає розуміти, що з ним “щось не так” лише набагато пізніше, якщо відчуває надмірну тривогу батьків, якщо бачить бажання терапевтів постійно його “корегувати”, або якщо відчуває, що оточення сприймає його з жалем, співчуттям або навіть страхом. Саме тоді дитина починає усвідомлювати свою інакшість, свою дивність та несхожість на інших.

Українська медицина та реабілітація: фокус на дефектах та вадах

Щоби зрозуміти відмінність у ставленні до особливих дітей у Німеччині та в Україні, достатньо звернути увагу на відмінність у термінології.

В Україні таких дітей називають інвалідами, дітьми розумово відсталими, фізично неповноцінними тощо. Спеціалістів, які з ними займаються, називають “корекційний педагог”, “дефектолог” тощо. “Суспільна думка фокусується на дефектах, але не на потенціалі, ніхто не ставиться до таких людей, як до рівних – їх сприймають як неповноцінних. Обмеження називають патологіями. Звісно, за таких умов шансів на соціалізацію та розвиток дітей з обмеженими можливостями в Україні дуже мало”, – стверджує мати Алтая.

Аріну обурює українська реальність, яку вона знає краще за багатьох: “Те, що відбувається в інтернатах для інвалідів – просто жахливо! Нещодавно я дізналася про один такий інтернат, де до недавнього часу дітей з обмеженими можливостями тримали прив’язаними до ліжечок за руки та ноги – із метою, щоби “вони собі не зашкодили”.

Через відсутність спеціальних візочків більшість таких дітей і сьогодні роками не виходять на вулицю – окрім кімнати, вони нічого в житті не бачили. Наскільки мені відомо, діти з обмеженими можливостями навчаються в спеціалізованих школах-інтернатах або вдома – це означає перетворення мами на вчителя. Нерідко такі діти взагалі ніде не навчаються”.

Натомість, у Німеччині для вирішення проблеми навчання дітей з особливими потребами існує “інклюзивне” навчання в садочках та школах.

“Інклюзивні” дитячі садочки в Німеччині

Соціалізація дітей з особливими потребами – надважливе завдання, яке потребує вирішення вже в дуже малому віці.

“Якщо в ранньому віці така дитина не потрапить у соціальне середовище, де будуть і інші діти з обмеженими можливостями, і де звичайні діти сприймуть її спокійно та адекватно, то така дитина може дедалі більше закритися в собі і вже свідомо чинити опір інклюзії”, – пояснює Аріна.

Тоді розвиваються так звані “вторинні порушення” – неадекватна поведінка, психічні розлади, викликані проблемами в комунікації та в соціальних контактах. Тоді може з’явитися усвідомлення себе вічним аутсайдером.

А суспільство поспішатиме наклеїти такій дитині наступного “ярлика”, окрім основного діагнозу.

“Наприклад, часто таким дітям клеять “аутизм” – дуже зручний діагноз для всіх дітей з особливим, нестандартним внутрішнім світом – і тоді дитині ще складніше соціалізуватися”, – додає Аріна.

Саме для виховання дітей у дусі толерантності в Німеччині існують “інклюзивні” дитячі садочки. У таких закладах в одній групі десять “звичайних” дітей та п’ять – з обмеженими можливостями різного ступеню.

У Кельні, де живе Аріна, нещодавно закрили останній дитячий садок, де виховували лише дітей з особливими потребами. Відповідно, дедалі більше стає інклюзивних садочків або груп у кожному районі міста. Зазвичай, в одній такій групі працюють два вихователя та два терапевти – логопед та фізіотерапевт. На кожне місце в садку для особливої дитини держава виділяє 1.200-1.500 євро щомісяця – батьки платять лише за харчування.

Втім, усупереч структурним змінам, які відбулися в суспільстві, реальність усе ще подеколи відрізняється від теорії.

“Ми мали дуже негативний досвід в обох дитячих садочках, які відвідував мій син, – розповідає Аріна. – Фізіотерапевт не мав потрібної освіти для лікування неврологічних хвороб, інші терапевти в обох садках інформували мене про свою роботу з моїм сином лише після моїх наполегливих прохань, співпраці та взаєморозуміння нам так і не вдалося досягнути”.

У мами Алтая не склалися стосунки й із керівництвом виховних закладів. “Керівництво ставилося до мене як до мами, яка забагато вимагає для своєї дитини, я відчувала, що дратую їх і як іноземка з докторським ступенем. Це нерідко призводило до конфронтації та жорсткої критики моїх виховних принципів”, – розповідає Аріна.

“Наприклад, заради того, щоби домогтися того, щоби мій син удень мав можливість спати, мені знадобилося втручання та рекомендації невролога, а для соціалізації – багаторазові візити в садок та консультації дитячого психолога, які, на жаль, нічого не змінили. У результаті за три роки відвідування дитсадка Алтй став ще більш замкненим у спілкуванні з дітьми, аніж він був до того”, – додає мати Алтая.

Наша співрозмовниця вважає, що те, як працює проголошена ідея інтеграції дітей з обмеженнями, залежить не лише від конвенцій та добрих намірів уряду, але й від керівництва дитячих садочків, від настроїв вихователів, від умінь терапевтів та від самих дітей у групах.

“Тут є над чим працювати, – підсумовує Аріна. – Адже саме в дитячих садочках починається найважливіший етап соціалізації дітей з особливими потребами”.

Принцип “інклюзії” в німецькій школі: теорія й практика

Набагато краща ситуація в німецькій школі. Після підписання Конвенції ООН та затвердження рівного права на освіту для кожної особливої дитини, у Німеччині посилено розвивається ідея “інклюзивної” освіти. Кожна початкова школа зобов’язана надавати такій дитині місце в класі, незалежно від її фізичних, розумових, або тих та інших одночасно, обмежень.

На перший погляд, це дуже гуманна ідея, яка багато чого обіцяє: дитина з обмеженими можливостями більше не є ізольованою, вона може вчитися разом зі “звичайними” дітьми, отримати таку саму освіту та, відповідно, рівні шанси на подальше навчання у ВНЗ та на працевлаштування в майбутньому.

Втім, як свідчить досвід Аріни, на практиці виявляється, що модель інклюзивної освіти працює лише в деяких школах, до неї готові не всі педагоги, і підходить вона далеко не всім дітям. ”Наприклад, згідно з вимогами інклюзивної педагогіки, у класі має бути не більше 20-ти дітей (і з них лише 5 з особливими потребами), мають бути присутні 2 вчителі та існувати два суміжних приміщення (для диференційованого викладання – щоби розділити клас на групи або дати можливість дітям з обмеженими можливостями відпочити)”, – розповідає вона.

Натомість, у реальності в сучасних інклюзивних школах у Німеччині по 25 дітей у класі, один учитель, одне приміщення для класу, і часто один спеціальний педагог на всю школу. Не всі школи достатньо добре обладнані – “лише сама відсутність ліфта може зробити школу недоступною для дітей, які можуть пересуватися лише в інвалідних візочках”, – уточнює Аріна.

Зрештою, не всі діти з обмеженими можливостями можуть знайти своє місце у великому класі та вчитися в нормальному темпі, і далеко не всі “звичайні” діти готові їх сприймати як рівних.

“Особливі школи”

Поруч з інклюзивними школами в Німеччині існують і спеціальні школи, які упродовж останніх років перейменували в більш “позитивний” спосіб.

Раніше такі школи називалися Sonderschule für körperlich Behindertе (від sondern – відділяти, сортувати, тобто школа особлива, яка виключає, та für körperlich Behindertе – “для дітей-інвалідів із порушення опорно-рухомого апарату”). Сьогодні такі школи називаютьсяFörderschule (від fördern – сприяти розвиткові, підтримувати), – тобто “школа, яка сприяє фізичному та моторному розвитку”.

“Важливо, що тепер у назві школи взагалі немає слова “інвалід”, “фізична недостатність” тощо”, – підкреслює Аріна.

Існують школи для розвитку мовлення, навчальних навичок, для розумового та емоційно-соціального розвитку тощо.

“На початку ми, як і більшість батьків, хотіли записати нашого сина в звичайну інклюзивну школу для соціалізації та навчання в “нормальному”, а не особливому, захищеному світі. Але потім я побувала в шістьох різних школах – одна з них Вальдорфська, інша Монтесорі – а ще дві інші спеціалізовані. Я також пройшла педагогічну практику й зрозуміла, що втілення “ідеалу інклюзії” далеке від ідеалу.

Тому ми, зрештою, обрали “школу, яка сприяє фізичному та моторному розвитку”. І вже зараз, після першого місяця навчання сина, мені абсолютно зрозуміло, що вибір був абсолютно правильним. “Мама, я хочу бути в школі довго”, говорить Алтай і вперше за 6 років почувається добре не вдома”, – розповідає Аріна.

У цій школі вчаться діти з фізичними обмеженнями, подеколи найважчими, а також діти розумовими обмеженням. Шкільна програма базується на трьох принципах: індивідуалізація, диференціація та комплексне цілісне навчання (ganzheitliches Lernen). Залежно від здібностей, діти мають три різні навчальні плани: план звичайної початкової школи, план для дітей зі складностями в навчанні та план для розумового розвитку дітей.

“Навіть діти із численними обмеженнями отримують завдання. Наприклад, я спостерігала, як на уроці німецької мови в третьому класі дитина з найскладнішими ураженнями центральної нервової системи – з паралізованими руками та ногами, а також із відсутністю мовлення! – отримала завдання намалювати голки їжачка (за підтримки вчителя). Це вимагало від нього по-справжньому колосальних зусиль – не менших, аніж для його однокласника з меншими обмеженнями написати окремі букви, а для дітей із нормальним інтелектом – написати твір. І все це відбувалося в одному класі й на одному уроці!

Завдання для цих дітей різні, але їхні зусилля приблизно однакові. Цей приклад демонструє, наскільки відносним є поняття “успіхів у навчанні” для дітей із різними стартовими можливостями”, – розповідає Аріна..

У цій школі в кожному класі з 8-12 дітей працюють по два спеціальних педагоги. У найскладніших дітей є індивідуальний помічник (Schulbegleiter). У школі працює також і медичний персонал, фізіо- та ерготерапевти, логопед, психолог та лікар, а також практиканти.

“Трапляється так, що на 8 дітей у класі 3-4 дорослих. Усі діти мають індивідуальні плани, кожен працює у своєму ритмі, але цілісно, із залученням усіх органів чуттів. Зайве говорити, що школа має найсучасніше обладнання, є ландшафти для стимуляції руху (Bewegungslandschaft), кабінети для терапій, місця відпочинку та навіть басейн!” –говорить Аріна.

Усіх дітей привозять до школи на шкільних міні-автобусах. Батьки платять лише за харчування, решти послуг – за рахунок держави. “Можна уявити, скільки все це коштує – саме тому “інклюзивне” навчання вигідніше державі, і саме тому з нею так поспішають. Дедалі більше спеціалізованих “особливих” шкіл закривають”, – додає мати Алтая.

Мета такої школи – не лише навчальна, але й соціальна: треба розвити дітей практичні навички, самостійність, упевненість у собі, соціальні компетенції. Такі школи допомагають особливим дітям знайти себе всупереч їхнім обмеженням.

Мистецтво лікує

Окрім звичайного навчання, вважає Аріна, особливі діти потребують мистецтва, і мистецтво їх не лише розвиває, але й лікує.

Мама Алтая останнім часом працює в дитячих садках та в так званих “сімейних центрах” (Familienzentren): веде заняття з раннього музичного розвитку, у тому числі для дітей з обмеженими можливостями.

Вона власноруч розробила науково-дослідницький проект під назвою “Застосування музики та активної гри на інструментах для функціонально-терапевтичного тренінгу рук у дітей із геміпарезом”. Це дослідження з галузі музичної медицини (Musikmedizin) та неврологічної музичної терапії (Neurologische Musiktherapie) – галузі ще дуже малодослідженої в Німеччині, яка, натомість, набула поширення в США ще в 1990-х роках.

Музична медицина та неврологічна музична терапія почали розвиватися завдяки деяким важливим відкриттям у неврології останніх десятиліть. Наприклад, дослідження людського мозку неодноразово доводили факти “нейропластичності” мозку та особливо його “кортикальної реорганізації” – тобто, здатності мозку самовідновлюватися, змінюватися, утворювати нові нейронні зв’язки, компенсувати утрачені внаслідок травм функції.

“Для прикладу, доведено, що є можливим розвиток функцій мовлення в правій півкулі замість травмованої лівої – пояснює дослідниця. – Це уможливлює перегляд традиційних терапій”.

Відтак, неврологічна музична терапія ґрунтується на функціональному застосуванні музики для реабілітації пацієнтів із неврологічними захворюваннями. Іншими словами, музику можна використовувати в терапевтичних цілях.

Наприклад, у дітей із ДЦП або геміпарезом – так називається параліч м’язів однієї половини тіла – порушені рухи рук та ніг. Уже деякий час існує надзвичайно ефективна терапія, яка називається Constraint Induced Movement Therapy (CIMT) або Forced Use.

Суть цієї терапії полягає в тому, що здорову руку дитини з геміпарезом надійно прив’язують до тулуба або вдягають на неї спеціальну рукавичку (“відправляють на канікули”), а паралізовану руку стимулюють розтяжками, масажами, стимуляціями, розробками суглобів – усе заради того, щоби дитина “згадала”, що в неї є ця рука, яка “не існує” в її мозку. Потім переходять до активної фази в терапії, коли дитина починає грати паралізованою рукою та вчиться нею керувати.

Для стимуляції паралізованої кінцівки можна використовувати музику – і це дає надзвичайно ефективні результати.

“Коли я була із сином у клініці Крайша під Дрезденом, і ми проходили подібну терапію, я була вражена, наскільки ефективніше діти робили вправи саме на музичній терапії: дітям роздавали інструменти, музичний терапевт співала, і діти мали супроводжувати музикою ритмом на барабанах, маракасах, дзвіночках, глокеншпілях, ксилофонах тощо.

Справжнє диво – емоційно захоплені музикою діти навіть самі не помічали, що вони, виявляється, відчувають паралізовану руку, можуть нею рухати, стукати по барабану в заданому ритмі, можуть дозувати силу та навіть змінювати темп. Саме під впливом музики та емоцій вони забували про свої обмеження та демонстрували увесь потенціал, прихований у їхніх паралізованих кінцівках”, – згадує Аріна. 

Виявляється, що найпростіша ритмічна стимуляція активізує рухи паралізованих рук – тому повторенням вправ можна досягнути розвитку таких необхідних у повсякденні функцій: брати, відпускати, рухати пальцями, переміщувати предмет тощо.

“Саме в цьому величезна сила музики – вона стимулює роботу обох півкуль мозку, впливає на різні його функції на сенсорному, моторному, когнітивному та емоційному рівнях. І хоча ефективність такого застосування музики безсумнівна, лише одна нейрореабілітаційна клініка в усій Німеччині застосовує її, а музична терапія, на відміну від фізіо- та ерготерапії, і досі не входить до каталогу лікувальних процедур на державному рівні”, – розповідає Аріна.

Музика лікує та допомагає в реабілітації, вважає наша співрозмовниця. Вона також дає можливість людям творити та бути щасливими. Або в цьому переконатися, варто подивитися на інклюзивну музичну групу “Just Fun” із музичної школи в Бохумі.

Близько 30 молодих людей, аматорів та професіоналів, серед яких є й люди з обмеженими можливостями, грають поп, рок, джаз, реп та самбу на різноманітних інструментах. В одному з їхніх виступів відома джазова співачка Бренда Бойкін на рівних веде діалог із хлопцем-репером, в якого синдром Дауна і який читає реп своєю власною уявною мовою. Цей ролик варто подивитися.

“В музиці та в творчості немає ані кордонів, ані обмежень!” – підсумовує Аріна. – Мені дуже хочеться вірити, що й в Україні батьки особливих дітей продовжуватимуть боротьбу за право своїх дітей учитися, працювати та творити”.

*   *   *

На жаль, в Україні велика кількість дітей з обмеженими можливостями живуть в інтернатах – спеціалізованих закладах, які самі часто перебувають на межі виживання. Проблемами цих дітей займаються, у кращому випадку, волонтери, але не держава.

У Ладижинському інтернаті для дітей-інвалідів у Вінницькій області 147 дітей, серед них 80% лежачих. Катастрофічно бракує засобів гігієни (памперсів), грошей на медикаменти та клінічне харчування – від цього залежить життя дітей із критично низькою вагою.

Охочі допомогти:

Група у ФБ з інформацією про волонтерську допомогу та відео з дітьми

источник http://life.pravda.com.ua